Дуже вже чекаю, коли вони поїдуть, бо моє життя стало занадто складним і метушливим, нема у власній хаті тихого куточка, а квітники перетворилися на казна що. Але про все по-порядку розповім, спробую дуже коротко.
Звичайно, більшість жінок, мам і бабусь мене не зрозуміють, адже діти і онуки – це найбільша радість і щастя.
Так, не сперечаюся, але жити мені з ними не комфортно. Я спробую все пояснити.
Отже, я живу в селі на Волині, маю свій будинок, сад і маленький огород. Мій чоловік ще 15 років тому полинув у засвіти.
У нас двоє, старший син Данило і молодша донька Софія. Соня переїхала жити аж в Амстердам, влаштовує там своє життя. Працює і орендує квартиру.
Син мій міцно стоїть на ногах в Україні, у них з невісткою Нелею трикімнатна квартира в Луцьку, у сина хороша робота, невістка теж заробляє – веде бухгалтерію кількох приватних підприємців.
У Данила і Нелі троє дітей – хлопці, 11, 6 і 2 роки. Я люблю онуків, але є але, як то кажуть.
Я все життя пропрацювала на державній службі в районі, зараз вже на пенсії. Знаєте, звикла жити сама, за певним розпорядком дня. Звикла до тиші. Дивитися, що хочу і коли хочу, читати. Працювати на огороді чи в садку, на своїх клумбочках.
Два рази до мене в сад в альтанку приїжджають з райцентру мої колежанки-подружки, ми п’ємо чай чи каву, або навіть якесь хороше червоненьке, говоримо.
Звичайно, до мене завжди приїздили в гості син з родиною, але це було на кілька днів максимум. Це літо не просте, в місті часто немає світла і води, важко в квартирі на 21 поверсі.
Син купив мені генератор, щоб завжди працювала насосна станція і було світло і інтернет. І поселив у мене на все літо невістку з трьома дітьми.
І моє спокійне розмірене і по своєму щасливе самотнє життя скінчилося. Я не могла нічого сказати проти – це мої найближчі рідні люди. До того ж, два роки тому син і невістка дуже допомогли з ремонтом, нову техніку купили в будинок, кондиціонер встановили, планшет мені подарували.
Тому як я могла відмовити? Але зараз я уже вже чекаю, коли вони поїдуть, бо моє життя стало занадто складним і метушливим, нема у власній хаті тихого куточка, а квітники перетворилися на казна що.
Як я вже сказала, до мене приїхала на все літо невістка з трьома дітьми, бо вона працює віддалено. Син до них на вихідні приїжджає з міста і починаються посиденьки в садочку до ранку в альтанці моїй з друзями. Про візит моїх подруг поки що довелося забути.
Хлопчики дуже не посидючі, невістка працює, а вони весь час бігають подвору, будинку, роблять якусь шкоду, кругом зазирають і лізуть, ні хвилини не сидять на місці.
Враження, що це не мій дім, а якийсь гуртожиток. На кухні – дві господині, а це ох як не просто. Неля готує таке, що не їм я, я готую те, що не їдять вона й діти.
Ну якби я щодня смажила оладки чи млинці – їм би це підійшло. Але я їм переважно каші, овочі, фрукти. Вони ж сидять на макаронах, котлетках, сосисках. І ще багато всіляких побутових моментів насправді.
Я розумію, що треба перечекати, що на осінь вони поїдуть до себе, бо ж школи-садочки почнуться. Але мені важко. Рахую дні до їхнього від’їзду, хоча сама себе за це корю.
Цікаво, чи ви розумієте мене? Чи навпаки осуджуєте за такі почуття і ставлення до рідних дітей і онуків?
Всім дякую за увагу, з повагою – Олена Георгіївна, Волинська область
Фото – авторське.