— Тату, а хто така Марія Бойчук? Батько, Василь Кравчук, шістдесяти двох років, саме виносив із бабусиної кімнати коробку зі старим посудом. Почувши ім’я, він зупинився так різко, що дві чашки дзенькнули одна об одну. — Де ти це взяла? Я простягнула йому складений учетверо аркуш. — У бабусиній шафі. Ми розбирали хату в селі […]
— Не відкривай! Чуєш мене? Поклади на місце! Я аж здригнулася. Мій брат Андрій, якого я за останні років десять жодного разу не чула підвищувати голос, вихопив у мене пожовтілий конверт і притиснув до грудей. Йому було сорок сім, мені, Наталії, — сорок три. Ми стояли посеред його кухні в Тернополі, серед коробок із посудом, […]
— Пане Романе, тільки ту шафу не рухайте. Вона там завжди стояла. Я навіть засміявся. — Пані Віро, ми ж ремонт робимо. Як я маю стіну пошпаклювати, якщо перед нею шафа? Сусідка Віра Михайлівна, сімдесяти трьох років, перестала усміхатися. — Є речі, які краще залишати як були. Мені тоді ця фраза здалася старечою дивакуватістю. Ми […]
— Пані Олено, ви донька Марії Гнатюк? Я вже збиралася вийти з кабінету, коли старий лікар поставив це запитання. Йому було вісімдесят один, звали Василь Андрійович Коваль. Я, Олена Гнатюк, сорока чотирьох років, прийшла в районну лікарню в Коломиї зовсім з іншої причини — забрати копії старих медичних документів бабусі для сімейного архіву. Ім’я матері […]
— Пані, а можна я цю книжку заберу додому? Вона моя. Бібліотекарка підняла на мене очі й усміхнулася. — Усі бібліотечні книжки трохи наші, але додому — тільки за формуляром. — Ні, ви не зрозуміли. Вона справді моя. Я розгорнула першу сторінку й показала кривий дитячий напис синім чорнилом: «Оксана Мельник, 3-Б клас. 1992 рік». […]
— Тату, тільки не починай. Цього року святкуємо нормально. Тобі шістдесят вісім, а в нас немає жодної фотографії, де ти задуваєш свічки. Батько, Микола Костюк, повільно відклав ложку. Ми сиділи на кухні його старої квартири в Івано-Франківську. Мені, Олені, було сорок два. Мама, Людмила, померла три роки тому у шістдесят п’ять, і після цього я […]
— Артеме Ковалю, зачекай. Не йди зі сцени. У актовій залі раптом стало тихо. Ще секунду тому батьки фотографували дітей, хтось поправляв букети, дівчата в святкових сукнях шепотілися біля першого ряду. Мій син Артем, якому було сімнадцять, уже взяв атестат і збирався спускатися зі сцени. Директор нашого ліцею в Коломиї, Микола Степанович Гаврилюк, шістдесяти одного […]
— Не піднімайте його! Хто викликав швидку? Я кинув машину просто біля узбіччя й побіг до чоловіка, який лежав поряд із велосипедом на мокрому асфальті. Було це на дорозі між Коломиєю та Отинією. Я, Андрій Коваль, сорока двох років, працюю фельдшером швидкої, але того дня був у вихідний і повертався від матері. Біля постраждалого вже […]
— Діду, ти їй хто? Мій дід Микола Васильович, якому тоді було сімдесят вісім, перестав обривати сухі чорнобривці й подивився на мене поверх окулярів. Ми стояли на міському кладовищі в Тернополі біля невеликої могили. На пам’ятнику: «Світлана Бойко. 1979–1996». Я, Андрій Кравчук, тридцяти восьми років, знав цю могилу з дитинства. Дід приходив сюди щосуботи: навесні […]
— Оксано, тут щось усередині є. І це точно не миша. Чоловік постукав викруткою по задній стінці старої шафи, яку я купила через оголошення в Коломиї за сімсот гривень. Мені, Оксані Левицькій, тоді було сорок два. Я працювала адміністраторкою в салоні краси й любила старі меблі — не антикваріат, просто речі, в яких ще залишалося […]