Академік Сахаров був масштабною особистістю у світі науки. Він один із «батьків» водневої бомби та радянської термоядерної зброї.
Сахарову навіть було присвоєно звання Героя Соціалістичної праці. Можливо багатьох це здивує, але у 1974 року він у неймовірних деталях передбачив появу інтернету «через 50 років».
А ще він ненавидів совок із його брутальною репресивною системою. Але разом із тим мав чітке конструктивне розуміння необхідних перетворень для переходу на цивілізовані рейки розвитку, та побудови суспільно орієнтованої держави. З різкими судженнями про політику СРСР Сахаров виступав із 1966 року. Вони публікувалися в західній пресі і викликали у відповідь цькування академіка в пресі радянській.
У 1980 році, коли Сахаров засудив введення радянських військ до Афганістану і закликав «повернути всіх солдатів додому», ці промови негайно були надруковані на Заході.
Влада заслала вченого у м. Горький, яке на той час було закритим для іноземних громадян. У 1986 році Горбачов повернув Сахарова до Москви. Академік здійснив велике закордонне турне, під час якого зустрівся із лідерами США, Англії, Франції.
Він є незручним героєм для російської пропаганди, яка намагається використвоувати його ім’я для возвеличення радянських здобутків і замовчувати позицію вченого. Більше того, сьогодні брутально ігнорують те, що він був найвідомішим радянським дисидентом.
Окремої уваги заслуговує то й факт що Сахаров був лауреатом Нобелівської премії миру та першим головою правозахисного товариства “Меморіал”, яке зазнало переслідувань у сьогднішні дні і було заборонени. Відвертим маразмом є те, що святкування сторіччя Сахарова у минулому році навіть підтримав президент Путін, проте це не завадило мерії Москви зірвати виставку його пам’яті.
Свої політичні ідеї академік Сахаров сформулював у статті 1968 року “Роздуми про прогрес, мирне співіснування та інтелектуальну свободу”. Спочатку він хотів опублікувати її у радянській газеті, але текст не пройшов цензуру. Тоді Сахаров вирішив віддати його у самвидав. Текст публікувався у багатьох країнах і передавався в ефірі “Радіо Свобода” (зараз визнано у Росії ЗМІ, що виконує функції іноземного агента). Після публікації брошури його усунули від ядерних робіт.
Брошура була написана на тлі роздумів Сахарова про Карибську кризу – тоді він усвідомив свою відповідальність за винайдену зброю та побоювався, що світ може стояти на порозі нової війни. “Сахаров став розмірковувати про те, як цю можливість запобігти. Він побачив, що на Заході за всієї складності політичного процесу існує вільна дискусія, завдяки якій вчені можуть впливати на дії влади”, – розповідає Лукашевський.
У брошурі Сахаров висловлює дві основні думки, у яких будується вся його громадська позиція – ідея ненасильства і необхідності свободи. Академіка хвилювала світова роз’єднаність, і в брошурі він закликав СРСР та США об’єднатися для вирішення глобальних проблем: роззброєння, бідності та екології. Також він застерігав політиків від звуження свободи:
“Свобода думки – єдина гарантія від зараження народу масовими міфами, які в руках підступних лицемірів-демагогів легко перетворюються на криваву диктатуру”.
Олександр Даніель називає вихід цієї брошури “величезною подією” для СРСР, але багато в чому через статус її автора: “Найвидатніший представник радянського істеблішменту виступив з дисидентською роботою, яка була опублікована за кордоном і пішла в самвидав. Робота такої людини справила враження, але Чи була вона прочитана досить глибоко в радянському суспільстві?
Одночасно з виходом брошури Сахаров став публікувати колонки в New York Times, в яких засуджував введення військ до Чехословаччини, викривав сталінський терор, закликав СРСР та США до діалогу. У 1970 році він став одним із трьох засновників “Комітету прав людини в СРСР” – першої міжнародної дисидентської організації.
У 1970-х роках Сахаров активно їздив на судові процеси з політичних справ, наприклад, на процес Мустафи Джемільова, захисника кримських татар, а згодом – українського депутата. 1976 року Джемільова судили в Омську за антирадянську діяльність, і коли Сахаров, родичі та знайомі Джемільова прийшли до суду, виявилося, що судова зала вже заповнена якимись людьми і місць немає. Міліція стала відштовхувати і виганяти тих, хто прийшов до суду, і тоді Сахаров ударив одного міліціонера. Академіка відвели до міліції, де він письмово вибачився. Після цього агентство ТАРС випустило новину про те, що Сахаров та його дружина увірвалися до зали суду, вимагали звільнити їм місце, а коли їх закликали до порядку – вдарили співробітників правоохоронних органів.
1975 року Андрій Сахаров отримав Нобелівську премію миру.
Через п’ять років Сахаров зі сторінок західних газет протестував проти введення радянських військ до Афганістану, за що його позбавили всіх урядових нагород і вислали до міста Горького (нині – Нижній Новгород). Під час заслання він тричі влаштовував голодування, протестуючи проти тиску інших дисидентів. Михайло Горбачов повернув Сахарова із заслання наприкінці 1986 року, що стало важливим символом розбудови.
Соціологи зазначають, що саме посилання Сахарова та радянська пропаганда, спрямована на очорнення його образу, зробили його ім’я справді відомим у СРСР та перетворили на символ демократичної боротьби. До цього, в 1970-і роки, про Сахарова знали в основному слухачі західного радіо і читачі самвидаву: “Установки, що спускаються зверху, з ЦК КПРС, йшли в усі головні редакції Союзу, починаючи від АПН і ТАРС і закінчуючи районною багатотиражкою. Злісне цькування , шельмування академіка та наклеп на нього різко виділяли його ім’я серед інших, надаючи йому особливий статус і значення”, – йдеться в соціологічному дослідженні Льва Гудкова та Олексія Левінсона від 2011 року.
У 1989 році Андрій Сахаров став народним депутатом СРСР від Академії наук, і на першому засіданні З’їзду народних депутатів заявив: “За чинною Конституцією Голова Верховної Ради СРСР має абсолютну, практично нічим не обмежену особисту владу. Зосередження такої влади в руках однієї людини вкрай небезпечне, навіть якщо ця людина – ініціатор перебудови. При цьому я належу до Михайла Сергійовича Горбачова з найбільшою повагою, але це не питання особисте, це питання політичне. Колись це буде хтось інший”.
Шлях Сахарова в політику – рідкісний шлях для радянського дисидента, оскільки більшість із них не мислила себе політичною опозицією, каже Олександр Даніель.
Виступ Сахарова на з’їзді депутатів Сергій Лукашевський називає “мовою праведника перед владою”. На з’їзді Сахаров пропонує насамперед ухвалити декрет про владу, щоб забезпечити її легітимність, але академіка не підтримують. Через те, що Сахаров порушує регламент, йому вимикають мікрофон, і він намагається продовжити виступ без звуку під смішки у залі.
У грудні 1989 року Сахаров помер від зупинки серця у віці 68 років. Його здоров’я було підірвано голодуванням у горьківському засланні.
“Переформульовані ідеали”
Але ось пройшов час і у нинішній Росії ім’я Сахарова знову асоціюється з опозиційною діяльністю – насамперед через те, що проспект Сахарова у Москві став традиційним місцем проведення опозиційних мітингів та ходів.
Ви тільки уявість, за даними соціологічних опитувань, 1989-1991 роках понад 50% жителів СРСР підтримували ідеї Сахарова. Це говорить про те, що Росія мала шанс наслідувати завіти академіка, але “тільки шанс, і не більше”.
Потрібно розуміти, що тексти Сахарова – це роботи вченого-природника, “будовані на абсолютному раціональному мисленні”.
Його роботи – про те, як слід би піти Росії та світу, якби вибір шляху виходив з раціональних міркувань. Проблема в тому, що Росія не була готова розвиватися, виходячи з раціональних міркувань. Все, що ми бачимо зараз, – це торжество ірраціонального початку, заснованому на особистих інтересах.
Одна з причин, чому російська влада не підтримує ідеї Сахарова – це якраз радянська пропаганда, вважає журналіст Микола Сванідзе, який у 2020 році ставив Путіну питання щодо можливості поставити пам’ятник академіку. “Наша влада – це група під назвою “вихідці з Комітету державної безпеки”. Вимагати від них любові до Сахарова складно. Вони були виховані у 1970-ті роки на ненависті до Сахарова, на тому, що саме ними було докладено фанатичних зусиль із навішування ялриків що “Сахаров зрадник”, “Сахаров слабак”, “Сахаров безхарактерна людина”.
Як би не намагалась затролити і закричати пропаганда ідеї великого Сахарова, жоден жовч, яким вона плюється не здатен розїдати здоровий голузд, що є надійним фундаментом у їх основі. Приклад Сахарова – це виклик навіть для найзазомбованіхших представників російського суспільства: “Чи здатні вони протистояти несправедливості навіть у ситуації, коли здається, що жодного практичного успіху досягти неможливо”. Адже абсолютно неприродно коли ідея несвободи підтримується масами. І рано чи пізно природа своє візьме…