– Віро, а тобі не соромно просити мене мити посуд? Я працюю, щоб нашій сім’ї всього вистачало. Я ж не робот. Невже ти так втомлюєшся? Ти ж цілими днями дома!, – сказав чоловік.
– Ігоре, ти серйозно? Я скидаю все на тебе? А хто ночами не спить, годує, пере, прибирає? – Я ледве стримувала емоції, відчуваючи, як всередині кипить злість і образа. – Може, хоч раз подумаєш, що я теж людина? Що я теж втомилася?
З моменту народження доньки Ярини все в нашому домі змінилося. І не так, як я уявляла.
До того, як я дізналася, що чекаю дитину, наше життя з Ігорем було ідеальним, як у кіно. Ми обожнювали разом подорожувати, ходили в гори, каталися на велосипедах, зустрічалися з друзями. Ігор був уважним і турботливим чоловіком. Ми часто говорили про те, як будемо разом виховувати наших майбутніх дітей, які подорожі організуємо, які цінності будемо закладати.
Коли я повідомила Ігорю, що чекаю дитину, його щастю не було меж. Він казав, що буде найкращим татом на світі, що все візьме на себе, щоб я могла відпочивати й насолоджуватися материнством. Я тоді навіть не підозрювала, як далеко ці обіцянки будуть від реальності.
У день появи на світ дитинки Ігор підтримував мене… поки ми їхали до лікарні. Щойно ми зайшли до приймального відділення, він сказав, що піде випити кави, і зник. Коли повернувся, я вже тримала на руках Ярину. Він був у захваті від нашої донечки, гордо фотографувався з нею, розповідав усім, який він щасливий. А я ледве трималася на ногах, відчуваючи, що з цього моменту все на мені.
Перші дні вдома тільки підтвердили мої побоювання. Ігор виправдовувався тим, що після роботи дуже втомлений і йому потрібно відпочити. Ночами Ярина плакала, я бігала до неї, а він мирно спав. Я жила в постійному недосипі, відчуваючи, як сили залишають мене.
– Тобі ж легше, ти звикла до дитини, – казав він, коли я просила його хоча б на одну ніч змінити мене.
Минали місяці, але нічого не змінювалося. Я була не тільки мамою, а й домогосподаркою, логісткою, кухаркою. Ігор продовжував жити так, ніби нічого не сталося. Ходив у спортзал, зустрічався з друзями, дивився серіали. Він майже не проводив часу з донькою, виправдовуючись, що вона ще маленька й не може його розуміти.
Мені стало ясно: якщо я не візьму ситуацію в свої руки, нічого не зміниться.
Одного разу я натрапила на статтю про те, як навчити партнерів бути більш залученими в сімейне життя. У ній радили… залишити дитину з чоловіком і поїхати на кілька днів. Ні дзвінків, ні підказок – тільки він і дитина. Це мало змусити чоловіка зрозуміти, як це – повністю взяти відповідальність на себе.
Я довго вагалася. А якщо він не впорається? А якщо щось трапиться? Але кожен мій сумнів розбивався об думку, що інакше я продовжу жити, як зараз. І одного дня я зважилася.
Я обговорила свій план із подругою Наталею. Вона підтримала мене і навіть запропонувала поїхати разом у невелику подорож до Карпат. Ми спланували все так, щоб Ігор не міг звернутися до моєї мами чи когось із родичів. Я залишила йому записку:
“Ігоре, я поїхала на кілька днів. Упевнена, ти чудово впораєшся з Яриною. Усе, що тобі потрібно знати, – у холодильнику та на столі. Удачі!”
Я вимкнула телефон і поїхала.
Перші два дні я почувалася так, ніби тягар упав з моїх плечей. Ми з Наталею гуляли горами, насолоджувалися тишею і свіжим повітрям. Але на третій день я почала хвилюватися. Що, якщо Ігор дійсно не справляється? Може, я перестаралася?
Коли я повернулася додому, на мене чекав зовсім інший Ігор. Він виглядав втомленим, але щасливим. Він розповідав, як уперше зміг заспокоїти Ярину, як готував для неї кашу, як вони разом гуляли парком. Він зізнався, що ніколи не розумів, скільки зусиль потребує материнство, і що тепер готовий змінюватися.
Це була маленька, але дуже важлива перемога.
Я знаю, що багато жінок стикаються з тим самим, що й я. Як ви вважаєте, чи правильно я вчинила? Можливо, у вас є власний досвід, як мотивувати чоловіка бути більш активним батьком? Поділіться своєю історією – разом ми знайдемо найкращий спосіб вирішити цю проблему.