Відколи не стало дружини я почав частіше навідуватися до сина з невісткою і онуків. Спершу все було добре, але останнім часом помічаю злі погляди Олени, коли я, наприклад, роблю собі в них каву чи підігріваю суп на обід. Але якщо чесно, ця двокімнатна квартира досі по документах моя. Просто ми помінялися, коли їх сім’я збільшилася. То виходить у власній квартирі я їм мішаю. Я вирішив не мовчати і розставити усе по місцях. Але боюсь, вони мене не зрозуміють.
Я, Петро Іванович, людина не з молодих. Вже на пенсії, хоча завжди був активним. Із дружиною Марією ми прожили майже сорок років у мирі та злагоді. Вона завжди була моєю опорою, турботливою, доброю, теплою. Але, на жаль, пів року тому її не стало. Втрата важка, не буду брехати. Самотність гнітить.
Коли Марії не стало, син мій, Назар, і його дружина Олена, почали частіше кликати мене до себе. Казали, щоб я не був сам. Вони живуть у моїй старій двокімнатній квартирі, яку я їм запропонував у свій час, коли у них з’явилася друга дитинка. Було логічно – їм потрібен простір, а мені одному в їхній однокімнатній було зручно. Ми домовилися чесно: без зміни документів, просто обмінялись квартирами.
Я був радий допомогти. Віддаючи свою велику квартиру, я думав, що роблю для дітей добро. Мені менше платити за комунальні, їм зручніше з дітьми. Та ось минуло два роки, і ситуація змінилася.
Я став частіше заходити до них після втрати дружини. Спершу, щоб трохи відволіктись від пустих стін. Декілька разів на тиждень. Потім майже щодня. У нас із Оленою завжди були нормальні відносини, я старався не лізти в їхнє життя. Але останнім часом відчуваю якесь напруження, яке не можу пояснити.
От приходжу я зранку, поки Назар на роботі, п’ю каву, дивлюсь за онуками. Я ж не лізу до них із порадами, не вказую, як жити. Просто хочу бути поруч із сім’єю. Олена виглядає втомленою, роздратованою, але мовчить. Назар каже, що все нормально. Але відчуваю – щось не так.
Якось я вирішив завести розмову:
– Олено, ти щось засмучена? Може, я якось не так себе поводжу?
Вона знизала плечима:
– Та ні, Петре Івановичу, все добре.
Але ж я бачу, як вона зітхає, коли я беру з холодильника вечерю, як її обличчя хмурніє, коли я засиджуюсь довше. Вона думає, що я не помічаю, але це не так. І знаєте, я не можу зрозуміти, що я такого зробив? Я ж не вимагаю нічого, просто хочу бути поруч із сім’єю, де мені добре.
Назар теж нічого не каже. Він працює, цілими днями на роботі, втомлюється. Я навіть допомагаю з дітьми, а Олена чомусь мовчки на це дивиться. Може, їй не подобається, як я готую собі бутерброди? Або що я обідаю у них? Пробував говорити з сином:
– Назаре, ти не помічаєш, що Олена якось холодно до мене ставиться останнім часом?
Він махнув рукою:
– Та ти що, тату, вигадуєш. Вона просто втомлена. Двоє дітей, знаєш, нелегко.
Розумію, нелегко. Але ж я лише хотів допомогти, бути поруч. Може, я дійсно заважаю? Чи може, вони думають, що я повинен бути в своїй квартирі, а не тут? Але ж ця квартира, де вони зараз, – моя. Я згодився на обмін заради них. Невже я тепер зайвий у власному домі?
Люди добрі, поясніть мені, що я роблю не так? Чому моя невістка так дивно себе поводить? Може, я дійсно заважаю їм? Як мені зрозуміти, чому вони так холодно до мене ставляться? Адже я тільки хотів, як краще…