Принесли дитину. Я подивилася на сина і побачила чоловікове обличчя. В молоді роки коханий так хотів сина, а я наpодила йому двох доньок, а от на старість маєш вимріяного сина. Я не помічала, що стара, що мені не личить годувати це рожевеньке ангелятко. Я відчула в собі силу і снагу, зрозуміла, що цей хлопчик — це моя пізня радість

Я сиділа біля вікна в автобусі і ми якраз від’їжджали з автостанції. В цей момент я думала про щось своє, як раптом до мене підсіла якась бабуся. Я навіть не звернула на неї увагу, поки вона не заговорила до мене:

— Ви далеко їдете?

— Їду на кінцеву зупинку, — відповіла я.

— Ви ще студентка? — знову запитала жінка.

Я відповіла, щоб підтримати розмову. Бабуся здалася мені дуже милою.

— Студентка, їду зараз додому на вихідні.

— І я додому, з сином попрощалася. Він тут в армії служить.

Я здивувалася, і вона це помітила.

— Тебе здивувало, що я вже стара, а в мене молодий син?

— Та в житті всяке трапляється…

— Таке не трапляється. Хочеш розповім історію? Хоча ти ще дуже молода, можеш не зрозуміти.

Вона зітхнула, трохи замислилась і почала розповідати:

— Це трапилося, коли мені було за п’ятдесят. Тоді я вважала себе старою, але зараз я вже навіть так не вважаю. У мене дві доньки вже одружилися, а чоловік працював в колгоспі. Залишилися самі в хаті, ніби молодята.

Того вечора я приготувала вечерю та чекала чоловіка з роботи. Він прийшов додому та мив свої руки. В цей момент я звернула увагу на його зовнішність. Він залишався таким же сильним та мужнім, як в молодості.

— Ти сьогодні така дивно гарна.

Він такого мені не говорив ще з весілля. Потім він мене поцілував так пристрасно та ніжно, що я не могла встояти.

Після цієї ночі, я завагітніла. Мені було дуже соромно, адже мої внуки вже ходили в школу. Попри людський осуд я вирішила народити. Мені було соромно в палату заходити до молодих дівчат…

Син був дуже схожий на чоловіка. Дитина припала до гpудeй, і дивне щастя залило мою душу. Я вже не вважала себе старою, а навпаки відчула собі наснагу та силу. Цей хлопчик – моя друга молодість.

Андрійко (так ми назвали сина) швидко ріс. Роки пролітали, а він став дорослим красивим чоловіком. Хоча в інституті та в школі мене не раз називали його бабусею, він мене ніколи не соромився.

Вона замовкла, на віях бриніли сльози, замислилась. Я не перешкоджала, не розпитувала. На її обличчі вигравали радість і незбагненне ніким материнське щастя.

Як ви ставитеся до пізньої вагітності?