Моя дружина успадкувала невеликий спадок від тітки і не сказала мені про це і пів слова. Вона жила, як королева, я ж в той час працював на двох роботах, щоб покривати іпотеку
– Ти щось від мене приховуєш, Марто? – слова вилетіли з вуст несподівано, але я більше не міг їх стримувати.
Марта підняла очі від книги, яку читала, і здивовано поглянула на мене. Вона була такою спокійною, такою незворушною, але я відчував, що щось змінилося. Вона не завжди була такою.
– Що ти маєш на увазі, Романе? – її голос звучав м’яко, але водночас з ноткою обережності.
Я зітхнув. У душі бушувала буря. Останнім часом вона змінилася – дорогі парфуми, новий телефон, несподівані обновки у гардеробі, які вона раніше б ніколи собі не дозволила. А я… Я продовжував працювати на двох роботах, аби вистачало на оплату кредиту за квартиру.
– Звідки у тебе гроші на все це? – я намагався не підвищувати голос, але відчував, як всередині все кипить.
Вона мовчала кілька секунд, а потім відклала книгу на стіл.
– Я не хотіла, щоб це стало проблемою між нами, – тихо промовила вона, опустивши очі.
– Проблемою? – я нервово засміявся. – Ти витрачаєш гроші, а я навіть не знаю, звідки вони!
Я був на межі. Чи заслуговував я на таке ставлення?
Ми з Мартою одружені вже сім років. Наші стосунки завжди були міцними, заснованими на довірі й взаємопідтримці. Але останнім часом щось пішло не так. Вона наче віддалялася. Не було більше тих щирих вечірніх розмов, коли ми ділилися всім, що було на серці.
І ось тепер це…
– Романе, я… я отримала спадок, – тихо зізналася вона, і я мало не впустив чашку з кавою.
– Спадок? Від кого? І чому ти мовчала? – я не міг повірити своїм вухам.
– Від тітки Лідії. Її не стало ще пів року тому, але я дізналася про це тільки недавно.
– Чому ж ти нічого не сказала?
Вона заплющила очі, ніби збираючись із силами.
– Я боялася… Боялася, що це змінить нас. Що ці гроші… що вони зіпсують нашу довіру.
Я провів руками по обличчю, намагаючись заспокоїтись.
– Марто, справа не в грошах. Справа в тому, що ти приховала це від мене.
Вона кивнула, і я побачив у її очах сльози.
– Вибач, будь ласка…
Ми довго мовчали. В кімнаті було чути лише тікання годинника.
– То що тепер? – нарешті запитав я.
– Ти маєш право знати все. Це велика сума… І я хотіла використати її для нас, для нашої родини. Я планувала відкласти на навчання для дітей, зробити ремонт у квартирі…
Я знову зітхнув, відчуваючи, як напруга поволі спадає.
– Ти не повинна була приховувати це, Марто. Ми – команда. Разом.
Вона стиснула мою руку.
– Я знаю. Ти правий.
Того вечора ми говорили довго. Обговорювали, як краще розпорядитися спадком. І, що важливіше, ми говорили про довіру – ту, яка була основою наших стосунків.
А як ви вважаєте, чи можуть гроші зруйнувати довіру у стосунках? Чи все залежить від того, як ними розпорядитися?