Uncategorized

Ні Устим, ні Софія не змогли не те, щоб приїхати до мене на святвечір, а навіть не зателефонували. Я вагалася, бо не хотіла їх “вічно зайнятих” турбувати, але пальці самі набрали номер. Першим слухавку підняв Устим. – Сину, мені так сумно було без тебе сьогодні. – Мамо, я ж казав, що Вероніка й я летимо в Грецію. Ми давно це планували. – А як же сімейні традиції? Хіба це не важливо для тебе? Ви могли приїхати разом, я ж її люблю. – Мамо, вибач, я не подумав. Таку ж розмову я мала із Софією

Я не потрібна своїм дітям і це дуже сумно…

Перше Різдво на самоті я провела десь п’ять років тому. Мій син Устим сказав, що хоче поїхати з дівчиною до Греції. А донька Софія вибрала друзів замість матері. Серце розривалося. Через рік – те саме.

Різдво завжди було для мене часом любові, теплоти й близькості. Та ця магія зникла. Коли я вийшла на пенсію, відчула, що стала зайвою для своїх дітей. Вони поводяться так, ніби я їм більше не потрібна. Я перебільшую? Мабуть, ні. Бо як інакше пояснити, що вони навіть не знаходять часу подзвонити на свята? Я ж усе життя присвятила їм.

Я виховувала Софію й Устима сама, віддаючи їм усю себе. Відмовлялася від власних потреб, щоб вони мали все. Ніколи не докоряла, лише підтримувала. Не була ідеальною, але старалась. Чому ж тепер вони мене ігнорують?

Ми завжди святкували Різдво разом. Скромно, але щасливо. Діти цінували не вартість подарунків, а саму магію цього часу. Ми разом прикрашали ялинку, готували вечерю, прибирали. Але коли вони подорослішали й пішли з дому, усе змінилося.

П’ять років тому я вперше зустріла Святвечір у тиші. Того вечора я зателефонувала Устимові:

– Сину, мені так сумно було без тебе сьогодні…

– Мамо, я ж казав, що Вероніка й я летимо в Грецію. Ми давно це планували.

– А як же сімейні традиції? Хіба це не важливо для тебе? Ви могли приїхати разом, я ж її люблю.

– Мамо, вибач, я не подумав. Обіцяю, наступного року будемо разом.

Таку ж розмову я мала із Софією. Вони обоє пообіцяли, що виправляться.

Наступного року я знову готувала святкову вечерю, прикрашала оселю, чекала дітей. Купила їхні улюблені страви: копчену рибу для Софії, варениками з капусти і гречки для Устима. І що ж? В останній момент вони скасували візит. Навіть не подзвонили у Святвечір.

Цього року я вже не готувалася. Бо для кого? Різдво втратило сенс, якщо немає з ким розділити цю радість. Я більше не вірю їхнім обіцянкам.

Чи я вимагаю забагато? Хіба неправильно хотіти трохи уваги від дітей, яким я присвятила все своє життя?

А як у вас, любі читачі? Чи відчуваєте ви підтримку своїх рідних у свята?

Редакція може не поділяти думки авторів і не несе відповідальність за достовірність інформації в матеріалах із посиланням на зовнішні джерела. Роміщення цієї публікаці на інших сайтах без відкритого активного посилання на LikeMe заборонено.