Персона

Микола Макаренко: Чим злoчиннiша влада, тим більш активною стає нaвoлoч, яка пoлює на високий дух.

Катерина Пєшкова, дружина О.М.Горького, за часів сталінщини була останньою надією для радянських людей, бо очолювала організацію «Помполіт» —  допомоги політв’язням. Щоденно вона отримувала неймовірну кількість пронизливих звернень.

У травні 1935р. до неї прийшов такий лист:

«Катерині Павлівні Пєшковій.

ПОМПОЛІТ

Звертаюся до Вас з переконливим проханням не відмовити у допомозі та відповіді.

Я – колишній консерватор Державного Ермітажу, згодом — директор Музею  Академії наук, професор Київського університету, Архітектурного інституту, Академії Мистецтв, Політехнікуму та інших вищих шкіл.

Будучи старшим науковим співробітником Української Академії наук та керівником рабовласницького сектору Науково-дослідного Інституту Історії Матеріальної Культури був заарештований Київським обласним відділенням ГПУ 23.IV.34 року. Звільнений з-під арешту 29.V.34 року.

3.VI.34 року мені було оголошено про висилку в Котлас. 4.VI 34 р. я звернувся до товаришів Сталіна, Горожанина, Акулова з клопотанням скасувати висилку, так як за собою ніяких злочинів не знаю. А до товариша Горького я звернувся за сприянням, маючи на увазі допомогу, надану йому свого часу мною.

Від жодної з названих осіб я відповіді не отримав.

10.IX.34 року мене викликали до ГПУ і оголосили, що замість Котласа мене висилають в Уральськ.

11.IX.34 року заступник Народного Комітету Юстиції товариш Крайній запропонував мені виїхати з України негайно не в Котлас і не в Уральськ, а в обраний мною пункт, наполягаючи на виїзді: “Я вам раджу виїхати“.

Я повторив своє прохання всім названим особам у Москві.

Не отримавши відповіді, я змушений був виїхати з Києва, обравши собі Казань як Університетський науковий центр.

Між тим, я виїхав з відкритими глибокими виразками туберкульозу кісток ніг, ледь пересуваючись за допомогою палиці, у надії отримати в Казані можливість наукової роботи, без якої мені важко жити, пропрацювавши по своїй спеціальності —  історії матеріальної культури і мистецтва більше 30 років і надрукувавши в Союзі і за кордоном понад 70 робіт.

Тут, в Казані, вести наукову роботу не вдається. Хвороба ж моя, під впливом суворого клімату, посилилася настільки, що лікарі відмовляються оперувати.

Переконливо прошу не відмовити  і повідомити, чи можу я сподіватися на скасування постанови про вислання.

Професор Микола Макаренко. »

Ні відповіді, ні скасування постанови  він не дочекався.

У Казані Микола Омелянович став працювати консультантом Державного музею.

Більшовицькі холуї володіли достатньою силою, щоби припинити його діяльність у рідній Україні, але уся сталева машинерія влади не мала жодних сил, щоби вплинути на діяльність його інтелекту та сміливість його висловлювань. У Казані, як і у Києві, він ясно розумів — щоби вижити,  треба зламатися. Але він продовжував бути самим собою.

Ясна річ —  чим злочинніша  влада, тим більш активною та численною стає наволоч, яка завжди полює на  високий дух. У довіру до професора Макаренка втерся потомствений український священик Дмитро Прокопович, який служив настоятелем місцевого Петропавловського собору. У своїх  проповідях розповідаючи мирянам про Христа та Іуду, цей поп у той же час спокійно продав Миколу Макаренка, бо освоїв фах сексота і продавати звик — таємно працював штатним співробітником НКВС.

Ось фрагмент свідчень Прокоповича — про що говорив людям М. Макаренко: «Атмосфера в Радянській державі гнітюча. В історії, мабуть, не було ще такого гніту, який ми маємо у Радянському Союзі. Якщо хочеш щось надрукувати, то обов’язково друкуй у більшовицькому дусі, інакше завжди зустрінеш масу перешкод. Генлінія партії йде гвинтоподібно між правим і лівим ухилами. Ударництво, особливо у галузі науки, стахановський рух — це ідіотство. Це черговий крик-блеф, який потрібен для того, щоби підстьобувати трудящі маси і не давати їм часу і можливості думати інакше … »

Даючи пояснення на запитання слідчого, Микола Макаренко сказав, що він отримав запрошення на міжнародний конгрес істориків в Лондоні, але у виїзді йому було відмовлено без жодних причин. Інші труднощі в тому, що його праці, допущені до видання та розповсюдження, через деякий час забороняються і вилучаються. Говорив, що «мистецтво у нас не цінують, пам’ятники старовини розпродаються та знищуються».

Вже вкотре летить до Катерини Пєшкової відчайдушний крик:

«У Казані 24 квітня 1936 року мого чоловіка, професора Макаренка Миколу Омеляновича органами НКВД було заарештовано. 2 місяці під час ведення слідства у хворобливому стані він знаходився в Управлінні НКВС, після чого 29 червня   його було відправлено до лікарні, і він перебував там більше двох місяців до оголошення вироку.

21 серпня Особлива нарада Москви присудила: “3 роки, Сибірський табір, м. Маріїнськ”.

19 вересня його було відправлено. Чоловікові 60 років, син бідного селянина, хворий на туберкульоз кісток обох ніг з великою зяючою раною, оголеною гомілковою кісткою і екземою на лівій нозі.

Закінчив Петербурзьке Вище Художнє Училище зі званням художника I ступеня і Петербурзький Археологічний Інститут. Служив у Ермітажі, читав лекції у ВНЗ. У 1919 році обраний доцентом Київського Університету, потім професором Всесоюзного Інституту Народної Освіти. 15 років – старший науковий працівник Української Академії Наук. Має більше 70 друкованих праць. У 1931 році відкрив знаменитий Маріупольський могильник.

Переконливо прошу допомогти мені захистити великого фахівця, звільнити його і дати можливість працювати на користь науки. Дуже прошу повідомити.

А.С.Макаренко. 24 вересня 1936 р.

Казань, вулиця Достоєвського, 27, кв. 4».

Свідок Зотов Є.В. показав 22.06.1936, що у березні 1936 року у себе на квартирі в присутності Туган-Барановського з дружиною Макаренко висловлював невдоволення, що тепер ніяких досліджень про видатних особистостей в історії писати не можна, тому що по їхніх установках нікого знаменитого, крім Леніна і Сталіна, немає. «У нас в країні знищуються всі цінності, розпродаються за кордон найкращі картини. Має місце виняткова експлуатація радвладою трудящих. Радянське виробництво ні на що не придатне. На чолі уряду і на керівних постах України стоять євреї, а справжні природні українці або вислані, або розігнані. Висилають і розстрілюють тільки по одній підозрі, і серед цих людей багато невинних.»

У листопаді 1936 р. Анастасія Сергіївна Макаренко знову звернулася за допомогою до К.П.Пєшкової:

«24 / X-1936 р. одержала від Вас відповідь від 20 / X-1936 року за № 4189.

Дозволяю собі знову турбувати Вас і надати, напевне, потрібні для Вас відомості, отримані мною від чоловіка, який прибув на місце висилки.

29 / X-1936 він приїхав у Сиблаг, і наступного дня був відправлений у Чумай, на 2-ю свиноферму. Попрацювавши там в ролі статистика (відомий в Європі археолог і мистецтвознавець!) один день, був відправлений до місцевого стаціонару. Пролежавши там тиждень, маючи туберкульоз кісток обох ніг, зяючу рану з оголеною гомілковою кісткою, 7 / X-1936 в екстреному порядку був відправлений у Центральний шпиталь Сиблагу.

Адреса його: Західно-Сибірський край, Сиблаг, Маріїнськ, Центральний шпиталь, 3-е відділення. Микола Омелянович Макаренко.

Ще раз, переконливо прошу допомогти моєму хворому чоловікові, дати можливість на свободі працювати за своєю спеціальністю. Дякую за відповідь.

2 / XI-1936 року. А. Макаренко».

У нас немає відомостей про поліпшення його долі. Ми знаємо тільки, що потерпаючи від жахливого фізичного болю, тяжко переживаючи неможливість займатися рідною справою, будучи назавжди відірваним від рідної України та рідної дружини, Микола Омелянович продовжував боротьбу. Його пекельне становище аж ніяк не вплинуло на духовне здоров’я.

25 грудня 1937р. сталінські посіпаки засудили його до розстрілу як учасника Союзу порятунку Росії. 4 січня 1938 року вони посміли перед Богом і людьми виконати це. Свій найнижчий вчинок вони назвали Вищою Мірою Покарання. Мільйони разів вони написали великими літерами ВМН, чим запрограмували зворотню залежність якості нашого життя від цієї кількості.  Втрати для  людства і людяності  колосальні, непоправні.

І щоби вийти із цієї совкової спадщини, ми маємо НЕ забувати, НЕ прощати, НЕ допускати.

А якщо будемо жити без цих трьох НЕ –  значить зміни торкнулися духовного рівня. І це вже справжня катастрофа.

Маємо пам’ятати, що за нелюдських часів був у Києві сміливець Микола Макаренко, який єдиний з комісії фахівців НЕ підписав акт про знесення Михайлівського Золотоверхого собору, освяченого у 1109 році.

Це він, член Cофійської комісії, був серед тих патріотів, які знайшли можливість через французьких комуністів спасти від неминучого знищення Софію Київську — бо королева Франції Анна була донькою засновника Софії князя Ярослава Мудрого.

Це він, будучи директором музею Мистецтв ВУАН, так багато зробив для  збереження і дослідження унікальної спадщини  подружжя Ханенків. Це він повернув з Москви біля 90 ящиків з іконами, творами живопису та ужиткового мистецтва. Дослідив Софійський собор, Києво-Печерську Лавру, Михайлівський Золотоверхий собор та багато інших пам’яток старовини.

Непоміченими для загалу проходили з часу його розстрілу ювілейні дати цього справжнього Героя України. Позаторік тільки «малесенька щопта» пам’ятала про його ювілей — 140 років. Торік — про 80-ті роковини його розстрілу…

Цілий рік застряє на розгляді Київради звернення мистецької громадськості про надання імені Миколи Омеляновича Макаренка скверу між Михайлівським собором та Софією – саме на лінії його духовного спротиву.

Його єдиний син Орест зовсім юним загинув на археологічних розкопках.

Духовними нащадками Миколи Макаренка маємо бути ми, і пам’ять про його високий дух повинні передавати ми.

Редакція може не поділяти думки авторів і не несе відповідальність за достовірність інформації в матеріалах із посиланням на зовнішні джерела. Роміщення цієї публікаці на інших сайтах без відкритого активного посилання на LikeMe заборонено.