Мені 68 років і я доживаю свою старість з сорокап’ятирічним сином, який ніде не працює.
Чоловіка не стало сім років тому. В нас з ним єдиний син Тарас.
Виховували його добре, але десь, мабуть, таки опустили.
Коли він сказав, що одружується на Тетяні, я була неймовірно щаслива, до того ж, вона вже була при надії.
Відгуляли скромне весілля, а за чотири місяці в нас з’явився онук.
Жили діти в квартирі з бабусею Тетяни. Вона була кволою і їй потрібен був догляд. Після того, як її не стало, за два роки, квартиру успадкувала наша невістка, і сина, мого онука, там прописала. Наш Тарас по документах був прописаний у мене в квартирі.
Була в Тараса і робота і сім’я. Але так сталося, що одного дня опинився не в тому місці не в той час, як то кажуть.
“Попав” він на сім років, правда, випустили трішки раніше.
За той час Тетяна з ним розлучилася, забрала дитину і виїхала до своєї мами, яка на той час працювала в Німеччині.
Прийшлось Тарасу повернутися до мене в квартиру.
Роботу після всього йому було знайти важко. Більше сидів дома, ніж працював.
А останніх років чотири так взагалі і копійки не приносить.
Живемо на мою пенсію, але її не хватає. Син хоче і добре поїсти і одягнутися, ще й друзів до нас приводить.
Я його і годую, і одягаю, і перу, хоча не раз чула від сусідів, що треба гнати його з хати.
Але я не можу, він моя єдина дитина. Шкода мені його. Якби ж Тетяна його не покинула, він би був геть іншою людиною.
В мене є онук, але я його не бачила вже стільки років. Тетяна могла б нам привести його, як-не-як, а ця квартира також колись йому перейде. Могла б хоч трохи Тетяна з сином нам з Тарасом допомогти…
Я не знаю, що робити? Як жити дальше, а головне, за що?
Автор – Наталя У.