До Іспанії я поїхала ще 12 років тому. Ми мали фінансові проблеми, до цього заробляли з того, що продавали на ринку городину, молочку, свинину і курей. Але тоді почалась криза та утримувати господарство стало так важко. Та й що казати, робота це була каторжна – щодня о 4 ранку вставати, годувати худобу, тоді на город, потім на ринок і так по колу. Лягала я о 1 годині ночі. Поступово почала відчувати, що здоров’я зовсім погіршилось.
Тож частину худобу ми продали, аби чоловікові легше було і я поїхала. Діти вже дорослі й самостійні. Навіть не буду приховувати, після того життя, яке в мене було вдома – робота в Іспанії здавалася казкою. Я влаштувалась в клінінгову компанію, мала графік з 8 ранку до 4 години вечора. А далі вільна. Часом навіть додатковий підробіток знаходила. Почала гроші додому висилати.
Я часто спілкувалась з чоловіком і дітьми. А ще із сусідкою Людою. Я з нею товаришую багато років, вона навіть сина мого хрестила. От я й попросила Люду пригледіти за Михайлом. Розповідала їй що в мене і як, чесно, як є зізнавалась, що в Іспанії мені подобається.
Час від часу сусідка позичала в мене гроші. Я ніколи не відмовляла. А повертала борги вона чоловікові. І якось я приїхала додому у відпустку, а Михайло якийсь дивний ходить.
– Що з тобою? Що сталось?
– Ти скажи! Нащо приїхала, якщо там тобі краще?
– Скучила. Хто сказав, що краще?
– Я все знаю, Люда розповіла, яка ти щаслива в Іспанії. Можемо розлучитися і живи собі, насолоджуйся життям.
Увесь місяць, що я була дома, ми сварилися мало не щодня. Це було жахливо. Я поїхала назад на заробітки. Але з Людою більше спілкуватися не мала бажання. А якось мені подзвонив чоловік і повідомив новину.
– Я все ж хочу розлучитися! Я так більше не можу!
– Але нащо це тобі?
– Не ображайся, але в мене є інша.
Ви не повірите, ким виявилась його коханка. Інша наша сусідка все мені розповіла. Виявляється, щойно я поїхала, Люда почала ходити до мого чоловіка і промивати йому мізки. І жодні борги вона йому не повертала, або робила це у власний спосіб. Найбільш прикро мені, що жили вони прекрасно на мої гроші. От я не витримала і Люді подзвонила. Та вона лише спокійно зазначила:
– Ти сама винна, не цінувала, що мала. Скаржилась увесь час!
Не знаю я що думати. Як гадаєте, вона має рацію? Чи я чогось не розумію?