– Катю, а ти знаєш, навіть штамп в паспорті не врятує вашу сім’ю від краху? – знову прошепотіла мені свекруха, наче боялася, що хтось інший почує її слова. – Ти сирота, а сироти не здатні створити нормальну родину. Яка мати, така й дочка.
Я стояла як вкопана і мовчала. Мовчала, як завжди, щоб не провокувати “бурю”. Мене трясло від її слів, але я стримувала себе, бо знала: якщо зараз відповім, то, можливо, остаточно зруйную наші хиткі стосунки.
Свекруха, пані Галина, не прийняла мене з першого дня. Її син, Віталик, мав одружитися з дочкою її подруги – Світланою. Це було б “ідеальне поєднання”: заможна, з гарною освітою, із “правильної” родини. А тут раптом з’являюсь я – Катерина, дівчина з дитячого будинку, без впливових батьків і “пристойного” минулого.
Перший час я намагалася знайти до неї підхід. Готувала її улюблені страви, намагалася підтримувати розмови, навіть згодилася на її поради щодо облаштування нашої квартири. Але з кожним днем я все більше розуміла, що справа не у моїх стараннях – їй просто не подобалася сама ідея, що я поруч із її сином.
Усе стало ще гірше після народження нашого сина Максима. Я сподівалася, що онук пом’якшить її серце, але сталося навпаки. Пані Галина почала при кожній нагоді говорити, що я – погана мати. Вона контролювала все: від того, що я годую дитину, до того, як одягаю її. Одного разу вона навіть привела дитячого психолога, щоб “порадитися”, чи моя “важка доля” не вплине на виховання сина.
– У тебе ж не було матері. Як ти можеш знати, як правильно виховувати дитину? – сказала вона тоді. І знову я мовчала.
Але найбільше було неприємно те, що Віталик не завжди ставав на мій бік. Він дуже любив свою маму і не хотів псувати з нею стосунки. Тому часто замість того, щоб підтримати мене, він казав: “Катю, ну, вона старша, вона ж бажає нам добра”. Я не розуміла, чому він не бачить, що її слова руйнують мене зсередини.
Коли мені було десять років, я вперше почула фразу, яка назавжди залишилася в моїй пам’яті. Це було в дитячому будинку, від однієї з виховательок. Вона розлютилася через те, що я випадково розбила чашку, і крикнула: “Як мати, така й дочка! Твоя мама покинула тебе, і ти будеш такою ж!”
Я не знала тоді, ким була моя мати. У документах писало лише, що мене залишили біля вікна життя. Ніхто не розповідав мені деталей. Але ці слова врізалися мені в душу. Я намагалася довести собі й іншим, що я – не така, що я можу бути кращою. Вчилася добре, вступила до університету, отримала диплом бухгалтера. Я вірила, що, якщо працюватиму над собою, ніхто не зможе дорікнути мені моїм минулим.
Але тепер, коли я доросла, коли я маю свою сім’ю, слова про “недостойність” знову переслідують мене – цього разу з вуст свекрухи.
Останньою краплею стала історія з дня народження Віталикового батька. Ми поїхали до них разом із сином, бо Віталик дуже наполягав: мовляв, батько рідко бачить онука, а свято – чудова нагода зібратися. Я не хотіла їхати, бо знала, що все закінчиться черговими образами, але не змогла відмовити чоловікові.
І я мала рацію. Під час вечері свекруха вголос заявила, що Максим став би набагато кращим, якби його виховувала “гідна” мати. Я ледве втрималася від того, щоб не залишити все й не піти додому. Того вечора я сказала Віталику, що більше не витримаю. Або ми разом захищаємо нашу сім’ю, або я йду.
Вперше за весь час він почув мене. Наступного дня ми разом сіли за розмову з його батьками. Віталик твердо сказав, що вони більше не мають права втручатися у наше життя й ображати мене. Я вперше бачила, як він захищає мене, і це було для мене справжньою підтримкою.
Після тієї розмови стосунки зі свекрухою охололи. Вона більше не запрошувала мене на сімейні події, хоча з онуком продовжувала бачитися. Я не заперечувала, бо не хотіла позбавляти Максима бабусі, але чітко дала зрозуміти, що далі образ не потерплю.
Чи змінилися наші стосунки з Віталиком після цього? Так, ми стали ближчими. Тепер він більше цінує те, що я роблю для нашої родини, і завжди готовий підтримати мене. Але інколи я все одно думаю: а чи буде достатньо цього, щоб забути всі ті слова, які я чула?
Можливо, ви запитаєте: чому я терпіла так довго? Чому не пішла одразу, коли зрозуміла, що мене не приймають? Я і сама ставила собі ці запитання. Напевно, тому, що завжди мріяла про сім’ю. Справжню, люблячу, таку, якої ніколи не мала. І тому так сильно хотіла зберегти те, що ми з Віталиком побудували.
Я пишу це не для того, щоб поскаржитися чи засудити когось. Можливо, серед вас є ті, хто теж стикався з подібними ситуаціями. Що б ви зробили на моєму місці? Як знайти в собі сили пробачити і водночас не дозволяти себе принижувати?
Катерина, 32 роки