– Вадиме, ти взагалі не розумієш, що мені потрібна допомога!
Мій голос здригнувся, і я вперше дозволила собі висловити те, що давно накопичувалося. Він лише мовчки дивився на мене, як завжди, злегка роздратовано, ніби я його відволікаю від чогось важливішого.
Я, Юстина, 35-річна жінка, дружина і мама двох дітей, котра все своє життя грала за правилами. А тепер… Я відчувала, що світ хоче перевірити мене на міцність.
Це сталося звичайного дня, коли я поверталася з роботи додому в маршрутці. На підлозі, під одним із сидінь, я побачила сумку. Вона була елегантна, срібляста, як зі сторінок глянцевого журналу. Навколо – жодної людини, яка б виглядала стурбованою її втратою. Я довго вагалася, але, нарешті, підняла її й зазирнула всередину.
Купи банкнот. Пачки грошей, перев’язані банківськими стрічками. Моє серце калатало, а в голові плуталися думки: що це? Чиї вони? І що мені тепер робити?
Дома, коли діти вже спали, я дістала ті гроші. Від однієї лише думки про таку суму у мене паморочилося в голові. Я перерахувала їх. 300 тисяч гривень. Сума, яка могла вирішити всі наші проблеми: кредити, ремонт, оплата навчання старшого сина. А ще могла б здійснити мрію — відпустку, якої ми з Вадимом не могли собі дозволити вже десять років.
Наступного ранку я твердо вирішила повернути ці гроші. Але кому? У маршрутці не було жодного оголошення про втрату, ніхто не шукав сріблясту сумку. Я намагалася знайти якусь підказку, але жодних документів чи контактів у ній не було.
– Юстино, це не твої гроші, – відразу сказав Вадим, коли я розповіла йому про знахідку. – Поверни їх у поліцію і не переймайся.
Я відчула, як щось стислося всередині. Поліція? А якщо це чийсь “чорний нал”? Якщо потраплю в халепу? Вадим тільки махнув рукою, як завжди, не дослухавши. У нього був свій порядок денний: футбол, телефони дітей, черговий робочий конфлікт. Мої проблеми, здавалося, не існували.
Того дня я пішла на прогулянку. Випадково зайшла в магазин одягу. Там було пальто — ідеальне. Верблюжа вовна, класичний фасон, таке, яке я мріяла мати все життя. Ціна? 10 тисяч гривень. Я тримала його в руках і відчула, як зсередини щось бореться: купити чи відмовитися?
Я вийшла з магазину, але думка про пальто не залишала мене. А разом із нею — думка про те, що ці гроші могли б дати моїй родині все те, чого ми були позбавлені роками. Новий велосипед для сина. Гітара, про яку мріяла донька. І навіть наша мрія про відпочинок у Карпатах.
Через тиждень після знахідки я натрапила на телефонний номер у сумці. Маленька картка, схована у потаємній кишеньці. Я довго вагалася, але все ж зателефонувала.
Голос у слухавці був ввічливим і спокійним. Це був чоловік, який виявився власником грошей. Наступного дня ми зустрілися. Він був молодий, одягнений елегантно, на вигляд типовий бізнесмен. Коли я повернула йому сумку, він подякував, але його очі видали – він був приголомшений тим, що я повернула таку велику суму.
– Ви не уявляєте, як це важливо для мене, – сказав він і простягнув мені конверт. – Це для вас, як винагорода.
Я здивувалася. У конверті була сума, яка дорівнювала моїй тримісячній зарплаті.
– Ні, я не можу, – відмовилася я, хоча у середині мене все кричало “візьми!”. Він тільки посміхнувся і сказав:
– Ви заслужили це більше, ніж думаєте.
Ця історія змусила мене замислитися про наші моральні вибори. Чи правильно я вчинила? А якщо б ці гроші залишилися в мене, чи змінило б це наше життя? Чи принесло б щастя, якщо їхній власник залишився б без них?
Ми всі стикаємося з виборами, які перевіряють нашу чесність і людяність. Як би ви вчинили на моєму місці? Мені важливо почути вашу думку. Що важливіше: нагода вирішити власні проблеми чи дотримання принципів, навіть якщо це нічого не змінить?