Друга дружина тата, не стала претендувати на спадщину і віддала мені їхню квартиру.
Скупа на емоції, вона навіть татові рідко лагідні слова говорила, про себе я зовсім мовчу. Начебто, посміхається, чаєм напоїть, справами поцікавиться.
У дитинстві я бувала у них часто. Вихідні, канікули, мамині відрядження. Батько завжди працював і ми з Танею були надані самі собі.
Вона намагалася ставитись до мене терпимо, наскільки це можливо по відношенню до чужої дитини. Своїх дітей у них із татом не було. За застереженнями самої Тані було зрозуміло, що справа в ній. Я, напевно, була живим докором у її жіночій неспроможності.
Закінчивши школу, я почала бачитися з татом рідше. Проблема з канікулами з віком вирішилася сама собою. Він не наполягав на зустрічах, я не нав’язувалась. Ми могли по півроку не телефонувати. Але якщо справа доходила до спілкування, то тато хотів знати все про моє життя.
Років п’ять тому вони купили квартиру. Продали батьківську стару, де колись жила я з мамою та татом, і взяли більшу нерухомість. Таня мала свою квартиру, але її маніпуляції з квартирами не зачепили. Мама, дізнавшись про це, хмикнула:
– Ну і правильно. Хату твого тата перевела в спільну власність, а сама при своїй залишилася. Далеко піде.
Тато не стало майже рік тому. Про це я дізналася від Тані, яку закортіло зі мною серйозно поговорити.
— Тут і гадати не треба: у спадку справа. Проситиме, щоб ти відмовлялася і розповідати байки, що в тебе немає прав на батьківське майно, — сказала мама, коли я їй розповіла про дзвінок Тані. – Ти, головне, її не слухай. Ви з Олегом одружитися зібралися, вам зараз ой як гроші потрібні. Чи ви все життя у мене жити зібралися?
Я не наважувалася на зустріч із Танею. Я навіть до нотаріуса йти не хотіла, здавалося, це не дуже правильно: вони з татом там жили, а я заявлюсь і почну щось ділити. Ми з нею за життя тата були не дуже раді суспільству другові. А після того, що трапилося, як мені здавалося, і поготів ніякої радості не буде.
Тоді Таня підстерегла мене після роботи. Вибору не залишилося, я зателефонувала Олегу і повідомила йому про Таню, потім ми з нею пішли в кафе розмовляти її серйозну розмову.
Вона ніби постаріла, хоча ми не бачилися місяців сім-вісім. Змарніла, погляд погас. Ми провели у кафе від сили півгодини і розійшлися. Додому я поверталась у роздумах.
Домашні часи даремно не втрачали: обдзвонювали всіх підряд у пошуках грошей. Перед мамою лежав листочок із прізвищами та сумами, а Олег розмовляв телефоном зі своїм дядьком, просячи в нього в борг.
– А ми тут тобі збираємо гроші, — мама поставила мене перед фактом.
– Дядько, дасть гроші, записуйте! — скомандував Олег, закінчивши розмову.
– Навіщо мені гроші?
– На адвоката! — хором промовили мої найближчі люди.
– Навіщо мені адвокат?
– Раз Таня тебе вичекала, не полінувалася, то справа серйозна. Вчепиться, як кліщ, у квартиру. Адвоката тобі треба, щоб все, що тобі за законом належить, до останнього сантиметра відвоювати!
– Скасовуй все, не потрібен жодний адвокат, — зітхнула я і розповіла рідним про зустріч із Танею.
Я чекала почути від Тані все, що завгодно, але не це.
– Твій тато хотів, щоб ця квартира залишилася тобі. Оформити він нічого не встиг, так вийшло. Я хочу, щоб ми разом сходили до нотаріуса. Ти його єдина дочка. І я відмовлюся від своєї частки на твою користь.
У кафе Таня мовчки ковтала сльози і не дивилася мені у вічі. Однією цією фразою вона сказала багато чого: як сильно вона любила тата, раз так легко готова відмовитися від кількох мільйонів тільки тому, що тато хотів залишити квартиру мені. І як вона шкодує, що вони не мали своїх дітей.
– Ой, вона ще сто разів передумає! Поїхали за грошима! – Не повірила мама, забрала Олега і вони поїхали.
Гроші на адвоката, зайняті всім родичам і друзям, лежали в мами вдома кілька місяців, поки я не вступила в права спадщини. Тата друга дружина не обдурила.
Мама все чекала каверзи. А я як згадаю ці пошуки адвоката, ці мамині мрії на кшталт «дочка квартиру розміняє, шубу мені купить», то аж пересмикує — противно. А Олег?
Хіба що слиною не бризкав, обіцяючи пригорнути мою мачуху, якщо вона до суду піде, а вечорами заводячи розмову про машину. Та якби Таня не мала своєї квартири, я б не стала ні на що претендувати. І навіть мама мене не змусила б.
Знаєте, тато завжди казав, що його перший шлюб був помилкою. І зараз я схильна з ним погодитись. Натомість він не помилився з вибором другої дружини.
Таню, я не кину. Навпаки, спробую налагодити з нею стосунки. Хоча вона і з’їхала до себе, ми все частіше спілкуємось.
Може, коли в мене народиться дитина (не від Олега, з ним ми розлучилися, він був повністю на боці мами), вона зможе її прийняти, хоча б як онука коханого чоловіка?
Несправедливо, що така порядна жінка ніколи не матиме рідних онуків і онучок.
Правду кажуть: хочеш дізнатися про людину — поділи з нею спадок. У мене було багато часу, щоб прийняти батькову другу дружину.
Жаль, що я зважилася на це так пізно. Але краще пізно, ніж ніколи?