У мене завжди були чудові стосунки зі свекрухою, і я щиро вважала, що мені з нею пощастило. Вона з першого дня допомагала з дітьми, приходила щодня, і я була їй безмежно вдячна.
Зараз у нас троє дітей, і хоча я ще в декреті, її допомога досі дуже важлива. Свекруха приходить, займається хатніми справами, грається з малечею, і за ці роки ми стали дуже близькими. Вона завжди добра, турботлива і навіть приносить дітям гостинці.
Однак одного дня я випадково почула її розмову з сусідкою, яка мене шокувала. Вона скаржилася, що десять років не має спокою, приходить до нас як на роботу, не має часу для себе, навіть до лікаря не ходить. Вона казала, що ми з чоловіком приймаємо її допомогу як належне, не дбаємо про неї, не пропонуємо грошей і навіть залишаємо дітей без їжі, коли відвозимо їх до неї.
Я була вражена і засмучена. Від образи сказала свекрусі, щоб вона більше не приходила. Вона ж у відповідь звинуватила мене в невдячності.
Проте за ніч я передумала. Зрозуміла, що ми дійсно звикли до її допомоги, але не замислювалися, як важко їй це дається. Настав час піклуватися і про неї. Тож ми з чоловіком вирішили віддячити: він відвіз її до лікаря, а я тим часом допомогла з хатніми справами. Ми ж родина, і тепер наша черга подбати про неї.