У даній статті викладено факти, якіне залежать від нашого із вами відношення до них. Кожен вправі на власний розсуд робити чи не робити якихось висновків із них, про минуле систему, яку нам знову намагаються повернути і нав’язати як нормальну реальність.
Шістнадцятирічну саратівську школярку Ірину Піотровську заарештували 22 червня 1941 року. Вона ледве закінчила дев’ятий клас.
Роки, проведені в таборах, а всього Ірина пробула в ув’язненні чотирнадцять з половиною років, трапилися завдяки дрібницям, які вона навіть не усвідомлювала. Достатньо виявилось одного разу прочитаного вголос вірша та участі в шкільному гуртку математиків.
Спочатку гурток цей був математичним, а пізніше учасники почали обговорювати і гострі питання повсякденності. Хтось із хлопців приніс старі видання праць Леніна. Стали порівнювати їх із новими виданнями Володимира Ілліча, знаходили відмінності .
Син співробітника НКВС, один із учасників гуртка, поділився вдоматим, що бачив у школі.
Об’єднанням зацікавилися – з весни 41-го вже розпочалися арешти. Всерйоз ці арешти тоді дітьми не сприймалися, вони це сприймали наче якусь забаву – звинувачувати їх було ні в чому.
Похід у магазин довжиною у п’ятирічку
Дійшла черга до Ірини. Вона була затримана після того, як хтось із заарештованих однокласників зізнався у тому, що Піотровська одного разу взимку прочитала вірш Сергія Єсеніна. “Повернення на батьківщину” Ірина справді читала. Прочитала вірш на прохання товаришів на дні народження.
Вона була начитаною дівчиною, віршів знала багато. Чому б і не прочитати?
Затримали Ірину травневим ранком. Того дня вони з матір’ю збиралися на дачу. Ірина пішла до магазину за продуктами.
Додому тепер повернеться нескоро.
Підійшли двоє чоловіків, схопили школярку, силоміць і повели в машину. Забрали її на вулицю Дзержинського, у в’язницю.
У камері люди запитували: “А вона тут чому? Чому дитина у камері?”
Причину арешту Ірині не повідомляли, сказавши тільки, що “запитають дещо і випустять”.
Мати Ірини, злякана раптовим зникненням дочки, шукала її по моргах та лікарнях. А знайшла зненацька на Дзержинського.
Пізніше з’ясується, що один із заарештованих її однокласників, побитий на допиті, розповів, що Піотровська читала вірші забороненого автора. У нього вимагали називати якісь прізвища – він і називав.
Чи була арештована школярка. Інша версія її затримання.
1934 року йшли повальні арешти після вбивства Кірова. Поляки були під підозрою, як можливі іноземні шпигуни. Чекісти не заарештували абтька Ірини лише з однієї причини – вони прийшли за ним надто пізно, той напередодні помер. А на доньці “шкідливого елемента” – просто відігралися.
У камері Ірина дізналася, що розпочалася війна
У в’язниці вона познайомиться з Вавиловим академіком. Це станеться незадовго до смерті вченого. Миколу Івановича Вавілова було заарештовано на підставі доносів його опонентів, його мали розстріляти.
Великого вченого звинуватить у шкідництві та у зв’язках із білоемігрантами. Сталін до Вавілова ставився завжди з недовірою – постійно згадував тому батька-підприємця, який поїхав до Болгарії відразу після революції.
Ірині Вавілов на прощання сказав, що якщо вона звільниться будь-коли і буде в Москві, то неодмінно повинна передати, що в саратівській в’язниці вона бачила його, академіка Вавілова.
Піотровську та інших гуртківців судив військовий суд. 58 стаття. Слідство тривало понад півроку. Школярів били, вимагали зізнань, катували нескінченними допитами.
Досвідчені політичні сидільці давали Ірині поради щодо правильної поведінки на допитах. Ні в чому не признаватись, вимагати заміни слідчого, зустрічі з прокурором.
Все було марно – били, списуючи травми на падіння зі сходів. Вибивали кожне необережне слово про владу.
Гуртківцям у результаті було пред’явлено звинувачення у створенні терористичної групи та спробі замаху на Сталіна.
Піотровська, яка не досягла повноліття, отримала п’ять років ув’язнення, її товариші – по десять, а одного з учасників гуртка, навіть, засудили до розстрілу.
Табірна молодість
Наприкінці своєї “відсидки” Піотровська будувала сталінградську залізницю – носила каміння. Потім було переведення на “легку працю”. Перший вирок розтягнувся понад п’ять років. Звільнити Ірину мали у червні 1946 року, а насправді звільнення відбулося лише у серпні 1947-го. Довго чекали якогось “особливого розпорядження”.
Другий вирок не змусив на себе довго чекати – арешт був уже в 1948 році, на волі Ірина була близько півроку.
Цього разу, як їй повідомили, “про всяк випадок, досиджувала минуле”. Дали ще вісім років магаданських таборів.
Працювала вантажником, на валці лісу, на забудовах, на сільгоспроботах. У холоді, голоді, виснаженні, з нескінченними відправками в карцер.
Піотровська у своїх спогадах писала про те, що часто про об’єкти будівництва, зведені силами ув’язнених, рапортували як про ударні об’єкти комсомольського будівництва. Робили фотографії, провозивши задоволених моделей-комсомольців, що показово везли будівельні візки. А ув’язнених на час зйомки відганяли убік.
Звільнилася Ірина Казимирівна у жовтні 1955 року. На прощання начальник табору як умову звільнення висунув підписання нею документа, згідно з яким колишня ув’язнена Піотровська обіцяла не розголошувати того, де вона була і чим займалася всі ці роки своєї трагічної молодості.
Як не дивно але після реабілітації Ірина працювала у редакції газети “Магаданська правда”. При влаштуванні на роботу теба було заповнити анкету. У графі “місця перебування та робота” Ірина вказала “в системі МВС”.
У партію, навіть під жорстким тиском парторгу редакції, Піотровська не вступила.