Місяць тому не стало моєї свекрухи, Галини Василівни. Вона була дуже хорошою жінкою, прийняла мене, як рідну доньку. Завжди передавала нам до Франківська домашні продукти, сама мешкала у Побережжі. Ми часто приїздили до неї з дітками на вихідні. Також намагалися допомогти – купували ліки, найняли майстрів, аби поставили новий дах. Навіть провели інтернет та придбали їй ноутбук, щоб до нас у Скайпі дзвонила.
Але у неї було дуже слабке серце, вона перенесла багато операцій. Тому її не стало якраз 1 вересня. Я одразу кинула роботу та приїхала у село. Звісно, всю організацію похорон ми взяли у свої руки, хоча була ще молодша сестра – Віталія.
Віта мені не дуже подобалася, скажу чесно.
Вона ще у 2019 році поїхала в Італію на заробітки. Але чомусь ні грошей, ні роботи вона там не отримала. Мала хіба якісь тимчасові підробітки, типу офіціантка чи прибиральниця. Бували моменти, що мій чоловік Антон надсилав їй кошти на проживання. Мене це дивувало – якщо тобі в Італії так погано, то якого ляда ти там досі сидиш?
– Та я шукаю роботу, а її нема! – скаржиться Віта у Скайпі.
– Так може йти покоївкою працювати? – радить чоловік.
– Фу, я не хочу прибирати за чужими людьми. Ці італійці гірші за свиней!
До старої матері вона приїздила дуже рідко – хіба Різдво та Паску. Все жалілася, що там погані роботодавці, погана їжа, все погане. Але продовжувала там жити. Цю логіку я досі не можу зрозуміти. Або ж її просто нема.
Але на похорони вона приїхала.
І як тільки всі гості вийшли з поминок, то Віта почала шукати документи на будинок.
– Що ти робиш?
– Ти не знаєш, де мама зберігала всі папери на будинок? Вона ж заповіт не встигла написати, так?
– Так. Але навіщо це тобі?
– Як навіщо? Хата тепер належить мені!
Ось це так заявка, що я ледь не впала. Тіло ще не охололо, а Віта вже хату присвоїла.
– А вам навіщо ця хата? Я її взагалі хотіла продати та переїхати кудись. Ну, до Києва чи Львова, аби близько було.
– А нашу думку ти не хочеш почути?
– Толіку, у тебе є двокімнатну квартиру у Франківську, тобі чого ще треба? Маєш своє житло – то живи там.
Таке нахабство мене дуже обурило. Знаєте, добре, що пані Галина не чула цього. Інакше вона і вдруге віддала богові душу!
– Так, я цю хату забираю собі! І пай також. Ти живеш у місті, маєш нормальну роботу, а в мене нічого! Повір, мама б хотіла, щоб ця хатина мені у спадок перейшла!
Знаєте, ми ж не збираємося переїздити до села, нам Франківськ дуже подобається. Але у таких випадках треба наймати людину, яка оцінює стан житла, квадратні метри та вже потім просто Віта могла викупити у нас половину суми.
Але зовиця геть вперлася та тепер погрожує судом. Поки нас не було тиждень, вона вже змінила замки та колодку.
Тут справа не у грошах, а в елементарній повазі. Мені дуже соромно про це писати, але я вперше у такій ситуації. Що мені робити?