Як же мене бісить ця ситуація! Ну от чесно, вже мовчати не можу. Є у мого чоловіка Валентина сестра – Іванка. Живе вона зі своїм чоловіком, малим сином і бабусею Уляною Зенонівною. І, що найдивніше, вважають, що це бабуся має бути вдячна за те, що вони з нею живуть.
Батьки Валентина й Іванки померли ще коли вони були малі, тому пані Уляна їх виховувала. Зовиця, схоже, вважає себе якоюсь героїнею, бо ж “живе разом із бабцею і сильно їй допомагає”. Та це велике перебільшення.
Насправді Уляна Зенонівна сама й на базар їздить, і в магазин ходить, і їсти готує, і ще й прибирає. У 75 років, між іншим. А Іванка, маючи роботу через тиждень, вважає, що вона страшенно зайнята і нічого робити не має часу. Її чоловік – така ж сама історія.
Ми ж із Валентином бабусю підтримуємо фінансово. От недавно у неї ювілей був – 75 років. Ми гроші переказали, щоб сама вибрала, що їй треба. Бо й не раз казала, що хоче то слуховий апарат, то мультиварку, то ще щось корисне. А як їй там рушник чи свічку подарувати – то що вона з того матиме?
Але ж ні! Іванка знову почала мене діставати:
– Та ви що, не могли щось нормальне купити? Гроші – це не подарунок!
– А рушник для кухні – то прям мегаподарунок? Чи набір гелів для душу?
– Ну, це ж увага! – почала виправдовуватися Іванка.
– Яка увага? Від грошей більше користі, ніж від твоїх непотрібних дрібниць. Коли бабуся аналізи здавала чи на лікарів витрачалася, це теж гроші, що ми дали. І точно корисніші, ніж килимок у ванну!
– Іванко, ти хоч щось бабусі оплачуєш? Комуналку, продукти?
– Вона ж пенсію має…
– Ага, а ви собі живете безплатно, на всьому готовому, і ще вважаєте, що це вона вам має дякувати?!
Іванка злилася, щось пробурмотіла і пішла. Але ж факт є факт – живуть у бабці, нічим не допомагають, зате ще й нас повчають, як правильно дарувати подарунки. Ну що тут скажеш?