На чужині звикнути я ніяк не могла. Інші жінки приїжджали, знаходили роботу й дуже швидко освоювалися, а мені було важко все — від мови до їжі. Я ледве витримала ці чотири роки. Тому й заробити велику суму грошей у мене не вийшло.
Коли я повернулася додому, то думала, що сім’я зрадіє моєму приїзду. Але, на жаль, вони чекали не мене, а моїх грошей.
— Ну що, багато привезла? — майже одразу запитав чоловік, навіть не спитавши, як я себе почуваю.
— Та не дуже, — відповіла я обережно, не розуміючи, що далі буде.
Двоє моїх синів, яким я віддавала все своє життя, теж не виглядали особливо радісними. Їхні очі світилися лише очікуванням.
— А знаєш, мамо, що ми хочемо купити? — озвався старший, майже хижо усміхаючись.
— Ну? — стримано запитала я.
— Ми хочемо купити собі окремі квартири!
Я мало не втратила дар мови. Вони хотіли витратити мої тяжко зароблені гроші на те, щоб просто жити окремо, не думаючи ні про мене, ні про те, як мені було важко всі ці роки?
Я зітхнула й усміхнулася.
— Добре, хлопці. Давайте зробимо так: я зараз покладу ці гроші на стіл, і нехай кожен із вас візьме свою частину.
Сини переглянулися, і в їхніх очах з’явилося захоплення. Я повільно дістала свій потріпаний гаманець, відкрила його й… витрусила кілька дрібних купюр.
— Оце все, що в мене залишилося, — сказала я. — Я не змогла багато заробити. Але знаєте, що я зрозуміла за ці чотири роки?
Хлопці мовчали. Їм явно було незручно.
— Жодні гроші не зроблять вас сильними й незалежними. Якщо ви хочете чогось у цьому житті, вам доведеться працювати самим.
Настала тиша. Потім старший син опустив голову, а молодший тихо сказав:
— Вибач, мамо.
Це було перше щире слово, яке я від них почула за весь вечір. І, можливо, з цього моменту вони нарешті зрозуміли, що в житті доведеться покладатися не на чужі гроші, а на власні сили.