Я вже багато років живу в іншій країні, працюю в Португалії, влаштувалася на хорошу роботу і з часом збудувала своє життя. Мої діти залишилися вдома. Вони були вже дорослі, коли я поїхала в Португалію.
і хоча ми з чоловіком завжди були готові підтримувати їх, я завжди вважала, що нічого їм по суті не повинна, у них власний шлях, і я маю дати їм можливість розвиватися самостійно.
Втім, коли вони просили про допомогу, я завжди була готова допомогти, особливо коли вони потрапляли в складні ситуації.
Один з таких моментів стався кілька років тому, коли вони купили квартиру. Це було величезне досягнення, але, як часто буває, вони взяли кредит.
Я одразу зрозуміла, що їм буде важко з усіма цими фінансовими обов’язками. Тому я взяла на себе частину зобов’язань і допомогла їм виплачувати кредит. Я не могла залишити молодят у такій ситуації і не підтримати.
Та ось я приїхала додому на Різдвяні свята – побачити рідних. Я поїхала додому, щоб провести час з родиною. Але як я тільки переступила поріг дому, я одразу помітила зміни.
Великий новий телевізор стояв у вітальні сина й невістки, диван здавався ще комфортнішим, а біля під’їзду стояла абсолютно нова машина. Я завжди сприймала такі покупки як знак стабільності, але в мене відразу виникло питання: де гроші на все це?
Звісно, я не сказала цього в голос, не стала робити одразу ніяких висновків, але у мене була підозра. Всі ці зміни виглядали чудово, але при цьому я знала, що кредит за квартиру ще не виплачений.
Того вечора ми сіли за стіл, і син мене запитав: “Мама, ти привезла нам гроші?” Я отетеріла. Як можна було запитати таке після всіх тих років, коли я допомагала їм з Португалії і відправляла щомісяця гроші?
Я перевела погляд на квартиру, на їх новий телевізор, машину, і на дитину, яка ходить на дорогі гуртки та секції. Вона займається балетом, індивідуально вчиться плавати, вивчає англійську та іспанську мови.
Це все я бачила і не могла не здогадатися, де ж ці гроші? Як вони змогли дозволити собі все це?
Я вирішила не приховувати свої емоції.
“Чесно, я думала, що кредит давно виплачений,” — відповіла я. — “Я навіть приїхала, щоб побачити, що ви все влаштували, а ви все ж маєте борги.”
І, мабуть, це був той момент, коли я зрозуміла, що не готова більше допомагати.
Я привезла деякі гроші, звісно, але тепер я вже не збиралася віддавати їх сину. У мене на це було своє бачення. Зрозуміло, що сім’я завжди була і буде для мене на першому місці, але я не можу більше підтримувати таку безвідповідальність.
Я надала їм допомогу, коли це було справедливо і потрібно. Але якщо їхні пріоритети змінилися, якщо вони можуть собі дозволити всі ці розваги, я не можу і не хочу просто так продовжувати фінансувати їхні витрати.
Нехай це буде їм урок. Урок не тільки про гроші, а й про життєві пріоритети, про те, як важливо не витрачати більше, ніж можеш заробити. Моя допомога має бути обґрунтованою, а не просто звичкою.
Тому я поставила чіткі межі і сказала, що більше не збираюся давати їм гроші, якщо це не буде справедливою і необхідною допомогою.
І, знаєте, я відчула полегшення. Моє рішення було зрілим і відповідальним, і я сподіваюся, що мої діти зрозуміють це в майбутньому, хоча і надуті зараз.