Моя бабуся зробила те, що важко пробачити. Минуло багато років, і вона знайшла спосіб спокутувати свої вчинки, навіть будучи вже у іншому світі – але цей спосіб дуже незвичайний.
Прибираючи старий комод, мама натрапила на конверт зі старими фотографіями. Коли вона спробувала витягнути їх, світлини розсипалися по підлозі. Я почала допомагати їй збирати, і раптом серед них помітила обличчя, яке видалося мені знайомим. Це була жінка похилого віку з сумними очима.
– Мамо, хто це? – я показала їй фото.
Мама затрималася на мить, зітхнула і прошепотіла:
– Це твоя бабуся Еліза.
Я завжди думала, що у мене є лише одна бабуся – мамина мама, яку звали Ольга. Про Елізу ніхто ніколи не згадував. Мені було важко зрозуміти, чому її обличчя здається знайомим, поки одного дня я не згадала.
Це сталося кілька років тому, коли я була підлітком. У той час я пережила перше велике розчарування – мій хлопець, Іван, не лише розірвав зі мною стосунки, а й виставив на показ мої особисті повідомлення. Вся школа сміялася з мене. Я була засмучена.
Одного вечора я сховалася на горищі нашого дому, щоб побути на самоті зі своїм болем. У куточку стояло старовинне дзеркало. І тоді я побачила її. Літня жінка з сумними очима дивилася на мене з відображення. Я скрикнула, та вона не зникла. Навпаки, тихий, але твердий голос промовив:
– Досить. Ти сильніша за це.
Я була настільки здивована, що зупинилася, а потім розридалася. Після того випадку я ще кілька разів бачила її у дзеркалі, ніби вона намагалася мене підтримати.
Після розмови з мамою про фотографії я зрозуміла, що це була бабуся Еліза. Я вимагала пояснень.
– Ти доросла. Мабуть, настав час, – сказала мама. – Я зрозуміла, що при надії тобою, коли мені було лише сімнадцять. Твоя бабуся наполягала, щоб я зробила вибір, але я відмовилася. Вона була дуже суворою жінкою і вигнала мене з дому. Ми більше не спілкувалися.
Відтоді бабуся Еліза не з’являлася. Але я завжди відчувала, що вона поруч.
Минуло кілька років. Я закінчила університет, знайшла роботу, але не була щаслива. Робота не приносила задоволення, керівництво ставилося до підлеглих, як до роботів. Якось, стоячи в ліфті, я знову побачила її у дзеркалі. Вона нічого не сказала, лише подивилася на мене так, ніби чекала, коли я нарешті зроблю вибір.
І я зробила. Того ж дня написала заяву про звільнення. Це рішення змінило моє життя. Я знайшла роботу, де мене цінували, зустріла чоловіка, з якою збудувала справжню сім’ю. Незабаром я зрозуміла, що стану мамою.
Але на сьомому місяці сталося нещастя. Я йшла слизьким тротуаром, коли побачила стареньку жінку, яка ледве трималася на ногах. Вона посковзнулася, вхопившись за мене. Ми впали разом. Перед тим, як втратити свідомість, я побачила її обличчя – це була бабуся Еліза.
Коли я прийшла до тями, лікар сказав, що це падіння, хоч і небезпечне, допомогло вчасно виявити деяку проблемку зі здоров’ям у моєї ненародженої дитини. Це дало змогу лікарям провести певні втручання і врятувати життя моєму малюкові.
Я впевнена – це був її спосіб спокутувати свої вчинки. Я більше не бачила бабусю Елізу. Але, коли мій син підріс, я показала йому її фотографію.
– Хто це? – запитав він.
– Це твій ангел-охоронець, – відповіла я.
А ви вірите в те, що наші предки можуть допомагати нам навіть після відходу?