Я знала, що на довго в гостях у свекрів не затримаюся, але цього разу навіть побила рекорд, бо і годинки не витримала. Все почалося ледь не з порога. Ну дворічна дитина, ясно, що Анелії хочеться до всього доторкнутися, все пощупати, але в свекрухи це під забороною. – Не чіпай цю вазочку, бо як розіб’ється, то я не переживу, це ж ціла історія. І цього “багатства”, біля якого дихнути не можна, по всіх кімнатах, більше ніж в музеї.
Це було на Водохреща. Ми з Віктором і нашою дворічною Анелією вирішили поїхати в гості до його батьків. Свекруха, Катерина Степанівна, запросила нас ще напередодні, тож відмовляти було незручно. Хоч я вже здогадувалася, що це буде не просто сімейний візит, а справжній тест на витримку.
Щойно ми зайшли в квартиру, Анелія зняла шапку і з цікавістю озирнулася довкола. Її оченята загорілися від кольорових вазочок, порцелянових статуеток та витончених скляних кульок, що стояли на кожній горизонтальній поверхні. Квартира дійсно більше нагадувала музей, де кожен предмет мав своє ідеальне місце, а торкатися їх було категорично заборонено.
– Валю, шапку сюди, будь ласка, – звернулася Катерина Степанівна, акуратно розправляючи пальцями уявні складки на покривалі дивана.
Я лише кивнула, а Анелія, ніби відчуваючи дух пригод, вже тягнула рученята до кришталевої вазочки з льодяниками.
– Ой, ой! Не чіпай! – сплеснула руками свекруха. – Це ж мені ще на весілля подарували! Анеліє, не можна!
Анелія піджала губки, але не плакала. Вона просто почала досліджувати інші цікаві речі. І знову:
– Вікторе, ну вгамуйте дитину! Тут же не ігрова кімната! – суворо промовила Катерина Степанівна.
Віктор зітхнув і взяв доньку на руки. Ми ще не встигли й роздягнутися повністю, як я вже відчувала себе наче під мікроскопом. Кожен рух під пильним поглядом свекрухи здавався неправильним.
– Мамо, може, ми поп’ємо чай? – запитав Віктор, намагаючись хоч трохи розрядити атмосферу.
– Зараз принесу! – Катерина Степанівна пішла на кухню, а я прошепотіла Віктору:
– Може, недовго посидимо? Тут якось… напружено.
– Та я теж думаю, – відповів він, погладжуючи Анелію по голівці.
Свекруха повернулася з тацею. Порцелянові чашки, наче з музею. Анелія знову потягнулася ручкою до чайної ложечки.
– Ой, Валю, забери її! Це ж сервіз моєї бабусі! Йому ціна – ціле багатство! – вигукнула Катерина Степанівна.
В цей момент я зрозуміла, що треба рятувати ситуацію.
– Катерино Степанівно, дякуємо за запрошення, але, мабуть, ми вже будемо збиратися. Анелія втомилася, та й на холодному повітрі вона краще засне.
Свекруха виглядала здивованою, але лише зітхнула і кивнула.
– Ну, як знаєте…
Ми ледве витримали ту годинку. Вийшовши з під’їзду, Віктор зітхнув з полегшенням:
– Ну й музей… Невже не можна жити простіше?
Катерина Степанівна так і не зрозуміла, що жити серед речей, які страшно зачепити, – це зовсім не життя. А як ви думаєте, чи варто зберігати вдома музейну атмосферу, чи краще створювати простір для життя й дитячих емоцій?