Я стояла біля вікна і дивилася на той високий паркан, що відділяв мене від онуків. Паркан, який, як казав мій син, поставили, щоб діти не вибігали на дорогу. Але я добре знала, хто наполіг на тому, щоб він був таким високим.
– Мамо, то для безпеки, – якось пояснив мені син, коли я наважилася запитати. Але в його очах була якась винуватість, наче він знав більше, ніж казав.
Паркан… А за ним – дитячий сміх, дитячі голоси, які я чула щодня, але бачила онуків лише крізь шпаринку.
Я довго мовчала, намагалася змиритися, що невістка на мене ображена. Але чому? Адже я завжди допомагала. Згадую, як на хрестини онуків від дочки я подарувала конверт з грошима і золоті прикраси. То був особливий день, і я хотіла, щоб вони мали пам’ять. Але невістка дізналася і почалося…
– Ви для наших дітей нічого такого не зробили, – дорікнула вона якось мені прямо в очі, коли ми ще спілкувалися. – Для одних усе, а для інших нічого?
– Це не так, Олено, – намагалася я пояснити. – Ви ж поруч живете, ми завжди з дідом якось помагаємо: то гроші на морозиво, то нові кросівки, то книжечки… Ви ж знаєте.
Але вона лише скривила губи.
Після тієї розмови все змінилося. Вона ніби закрилася від мене. Спочатку перестала запрошувати нас на свята, потім паркан…
Одного дня я не витримала. Відклавши всі справи, я пішла до них. Серце калатало, але я знала – потрібно поговорити.
Двері відкрив син. Він здивовано глянув на мене:
– Мамо, щось сталося?
– Синку, я хочу поговорити з Оленою.
Він посторонився, впустив мене. Я зайшла до кухні, де невістка мила посуд. Побачивши мене, вона напружилася, але мовчала.
– Олено, я прийшла не сваритися, – почала я тихо. – Я хочу поговорити.
Вона поставила тарілку і схрестила руки на колінах:
– Я вас слухаю.
– Чому ти так до мене ставишся? Чим я заслужила це? – голос мій здригнувся.
– А ви самі не розумієте? – різко відповіла вона. – Ви онукам від дочки золото подарували, а нашим нічого. Я бачила, як ви в селі розказували про ті прикраси.
– Олено, це неправда. Я нічого такого не казала. Люди пліткують. І потім, я люблю всіх однаково. Просто дочка живе далеко, ми рідко бачимося, тому хотілося щось особливе подарувати.
Вона мовчала, дивилася на мене уважно. Потім зітхнула.
– Знаєте, я, мабуть, занадто на все це зважала. Але мені було образливо.
– Олено, я готова виправити все. Я хочу бачити онуків, хочу брати участь у їхньому житті. Вони ж поруч, а я ніби чужа.
І тут сталося диво – вона раптом посміхнулася.
– Давайте почнемо спочатку? Без образ?
Ми обійнялися. А наступного дня син зняв кілька дощок із того високого паркану, і я нарешті змогла побачити своїх онуків.
А як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто було чекати так довго, щоб поговорити? Поділіться своїми думками.