Мій Іван правильно робив, коли мене не випускав на заробітки до Італії. Певно серце йому підказувало, що як поїду я, то вже з кінцями.
Ще б пак. Я і так поруч з ним пів життя – як в трубу. Та мені очі відкрилися. Я ж не думала, що можна жити, а не виживати.
Якщо одним словом, то проміняла я свого Івана на італійського Бернардо, і ні краплі про це не шкодую.
А тепер про все по порядку.
Вийшла я заміж майже після школи. Рік за роком привела на світ трьох діточок.
Спершу жили з моїми батьками в трикімнатній квартирі, а потім чоловік успадкував від бабусі і дідуся двокімнатну квартиру, куди ми всі і переїхали.
Але що нам ті дві кімнати, як нас п’ятеро людей. Звичайно, було дуже тісно.
Але гонору в чоловіка було стільки, хоч відбавляй.
Все він мене тою квартирою “крив”.
Заробляв Іван мало. Може з однією дитиною б і хватало, але в нас їх троє.
Як тільки я щось казала, щоб знайшов іншу роботу, він мені наголошував, що я живу в його квартирі, і що він вже багато для сім’ї зробив.
Я при першій же можливості також вийшла на роботу, але хіба нянечкою в дитячому садочку заробиш, щоб хватило на сім’ю?
Ще й до того, Іван мій був нехлюя.
Як не заставлю йти купатися, він з брудними ногами спати ляже. Міг і взутий, після дощу, пройтися по всіх килимах, кажучи, що то його, що хоче, те й робить.
Ех, як згадаю своє життя з Іваном, то плакати хочеться.
Коли наймолодшому сину було дев’ятнадцять, я вирішила, що з мене годі такого життя. В той час багато моїх знайомих і друзів виїжджали за кордон на заробітки.
Я почала в Івана проситися, але той не хотів мене відпускати до останнього.
Одного дня я знала, що Іван на роботі затримається.
Як сьогодні пам’ятаю той день. В мене трусились руки, як я перебирала з шафи одяг і кидала не складаючи в чемодан.
Я розуміла, що це мій єдиний шанс відчути життя по іншому.
Я поїхала, хоч на душі було важко. Просто я знала, що Іван це не моя доля.
В Італії я відразу ж влаштувалась на роботу, а через рік познайомилась на десять років старшим за мене Бернардо. Боже, який це чоловік, дівчата… Та він з мене пилинки здував. Я відразу ж переїхала жити до нього. Я ні дня не працювала з того часу. В нас були і є на даний час, люди, до речі, українці, які допомагають і на кухні і в саду.
Хоч на старість літ я стала пані.
Я розумію, якби не виїхала, то б до кінця життя нюхала Іванові шкарпетки.
Ми розлучилися з Іваном при першій слушній нагоді. Кума мені сказала недавно, що в нього навіть якась жінка є. Але мені її по справжньому шкода.
Я проміняла свого Івана на Бернардо, і жодного разу про це не пошкодувала.
Автор – Наталя У