Коли я на вулицях Львова купляла собі каву, то мала до копійки прозвітувати чоловіку. Такі в них в сім’ї правила, і міняти щось заради мене ніхто не хотів. З тим я ще мирилася, бо надіялася, що з часом все зміниться. Але Коли в нас з Ігорем народився синочок, і дійшло до Хрещення Миколки, то чоловік заборонив робити будь-які святкування. – Це даремна трата грошей. Він маленький і нічого не розуміє. Для кого тоді все це?
Ото мені чоловік попався…
Живу я селі, в невеличкій родині. Мама Олена, тато Ілля, я і моя молодша сестра Світланка.
Чесно кажучи, я все життя мріяла виїхати в місто. Відчувала, що життя в селі не для мене. Тож коли постало питання, чи буду я на час навчання в університеті їхати з дому, я навіть і не сумнівалася.
Я переїхала у Львів, мені там дуже сподобалося. Я завжди з радістю поверталася до цього міста. І навіть часті дощі мене не засмучували.
Можливо мені і пощастило, я почала зустрічатися із доволі спортивним хлопцем, Ігорем, в нашій групі. Хоч, мені більше подобаються брюнети, а він був блондином, все одно були в нього переваги і це квартира в центрі міста.
Ми не довго зустрічалися до весілля, в цей період я думала, що він ідеальний. Єдине, що Ігор мені майже не дарував подарунків, а особливо квітів. Адже для нього букет це марна трата грошей, бо скоро зів’януть.
Також він не часто водив мене в кафе або щось схоже. Завжди посилався на відсутність грошей.
Молода я була і не брала це до уваги. Я думала, що будемо жити разом в місті, будемо разом заробляти і все буде добре і подарунки теж будуть.
Коли ж ми відгуляли весілля нам і п’ятьох місяців разом не було.
Весілля було не сильно багате, але я була рада, що можу переїхати у Львів. Хоча мою радість швидко перекреслили батьки чоловіка: мати Марія Іванівна і батько Григорій Петрович. Я відчула, що в їхній сім’ї був тотальний контроль за грошима.
Свекруха звітувала чоловіку про кожну витрачену копійку, і схоже, син не хотів міняти традиції.
Звісно я надіялася, що все зміниться, але не вийшло… Прийшлося пристосовуватися.
Це було не звично для мене, але я звикла. І згодом вже навіть про куплену каву йому говорила.
Попри це все я була щаслива, що живу в місці.
Ігор завжди казав, що Львів дороге місто, і тому ми змушені економити, та попри це завжди жили не багато.
А коли появився синок, Миколка, то стало трішки гірше. Гроші треба, але мені їх прийшлося видирати чуть не зубами.
Спочатку я мирилися.
Але останньою краплею стало те, що чоловік не захотів давати грошей на хрестини свого сина. Він сказав, що Миколка ще малий і немає сенсу робити велике свято. Чесно, я не знаю, як можна бути такою скнарою. А що буде далі?
І що робити мені з цим? Невже мого чоловіка ніяк не змінити?
Чи може краще його лишити поки не пізно?
Автор – “АанГа”