Як я поспішала на ці свята додому – ви не уявляєте! 8 років я вже в Голландії на роботі, і оце тільки вперше вирвалася додому, з грошима й подарунками.
Коли я ще тільки їхала на роботу за кордон, я сподівалася лише на краще. А інакше навіщо взагалі було їхати? Ну і ще мені завжди морально допомагала моя сім’я – діти та чоловік.
І ось через три місяці неясності і досить нелегкого часу, я знайшла хороший варіант роботи, який особисто мене в усьому влаштовував.
Я почала доглядати одну літню жінку, яка була при своєму розумі, сама могла ще дати собі раду, але в неї часто вже пропадали сили, і, напевно, ще їй було самотньо. Тобто були такі дні, коли вона сама перша прокидалася, варила каву і йшла будити мене, щоб чудово зустріти новий день.
А в інші дні, бувало, мені треба було сперечатися з нею по півгодини, щоб вона змогла вийти на вулицю, як цього вимагав її лікар, а він наполягав, щоб гуляла вона в буль-яку погоду.
За ті вісім років, що я з нею працювала, ми стали добрими подругами або як мінімум чудовими знайомими. Так, бувало нелегко, адже чужий характер – річ складна, особливо, якщо людина у віці.
Але самотня жінка, яка сама для себе вирішила не виходити заміж, не шукати когось і не народжувати дітей, виявилася не такою вже поганою і важкою у спілкуванні.
Наприклад, їй дуже подобалися історії про моє життя на батьківщині, про мою родину і навіть куховарство. Ми часто спілкувалися разом з нею, моїми чоловіком і дітьми по комп’ютеру, їй було цікаво з ними спілкуватися.
А перед тим, як її не стало, вона віддала мені кілька тисяч євро готівкою, просто так. Наче знала, що скоро вони мені стануть у пригоді. І я не стала відмовлятися, навіщо? Якщо людина хоче зробити добро і може собі це дозволити, я лише за.
Та й взагалі я ж приїхала не просто з людьми спілкуватися, мені справді були потрібні засоби для покращення умов життя всієї моєї родини. Тож, вважаю, це була мені така вдячність від прекрасної людини, за що я дуже вдячна.
Тож нічого немає дивного в тому, що, збираючись додому на цей новий рік і новорічні свята, я перенбувала в дуже піднесеному настрої. Виділила кілька днів, ходила і просто скуповувала Володі і дітям подарунки, місцеву їжу і одяг.
Ви знаєте, за кордоном справді дуже непогані ціни, коли знаєш, з чим порівнювати. Я підозрювала, що на батьківщині у мене не буде вау-ефекту і я не дивуватимуся цінами в наших магазинах. Ситуація в Україні, інфляція, ситуація з курсом валют та все інше.
Але щоб так все було сумно, я не очікувала! М’ясо чи риба коштують божевільних грошей, але це вже інша тема для розмови.
Коли я перед Різдвом приїхала додому, до сім’ї, я роздала все накуплене мною і не забула навіть про родичів. Чому б і ні, адже якусь копійку мені все ж таки вдалося привезти з собою, тож роки заробітків, за моїми підрахунками, були дуже вдалими.
До того ж Володя мій теж не сидів на місці: він працював, та й дітей ми намагалися особливо не балувати. Ситі, одягнені, не гірші за інших. А все інше додасться, ми люди прості.
Але за кілька днів мій настрій суттєво погіршав. З одного боку, акліматизація. Повернутися з успішної цивілізованої країни додому, коли за вікном падає сніг і не видно ні краплі зелені – це важко. я намагалася виходити до центру, дивитися на людей, набиратися позитиву. Але в мене це погано виходило.
Та й звідки той позитив в Україні зараз? Невдоволені стурбовані обличчя, всі постійно в якомусь поспіху та штовханині. Це складно порівняти зі спокійним ритмом там, де я була останні роки.
Але це ще добре. Людина звикає до всього. Аби вдома все було добре. Але й тут мене спіткав момент розчарування. Діти підросли, і їм уже була цікава не така я, як мої фінансові справи. Н мене просто посипалися прохання купити оте і ось це, якісь недомовки і навіть образи.
Я цього не очікувала і намагалася зробити все, щоб на мене не дивилися скоса. Чоловік зі свого боку наполягав, що дітей він «нормально» виховав, а отже, я не маю йти в них на поводу. Краще б я не витрачала гроші даремно, віддала їх до сімейного бюджету, а він, як голова сім’ї, мудро розпорядиться ними.
На мої слова, що, мовляв, я теж маю право приймати важливі рішення, якщо вже на те пішло, він простодушно посміхався і підморгував.
«Що ти розумієш, люба. Я ж чоловік», якось так це виглядало з боку Володі. Я, звичайно, не стала ховати готівку під подушку, але гроші, віддані мені пані Жаклін, залишила при собі про всяк випадок. Хоча, як мені здалося, чоловікові й цього мало. Він уже й ремонт затіяв, і навіть думав про переїзд в більше житло. А на гроші далі жити?
Але найбільше мене «здивувала» свекруха. Вона ще тоді, коли ми вперше побачилися після мого приїзду, тихо спитала в мене, ніби між іншим, коли я збираюся їхати назад, адже інші жінки і по 10-15 років за кордоном працюють.
Я тоді подумала, що вона, мабуть, постаріла і трохи забуває про елементарну тактовність. Але тепер я сама бачу, як моя сім’я на мене реагує, і я не здивуюсь, якщо всі вони справді почнуть після свят випроваджувати мене назад. Якось воно все до цього йде.
Але більше я назад не хочу, втомилась. Та й які шанси, що мені знову пощастить, і я потраплю на нормальну роботу?
Ось так буває, коли отримуєш зовсім не те, чого очікував. Але нічого. Головне – не сумувати і не зраджувати своїх принципів. А там, гадаю, все ще налагодиться. Принаймні, в це треба вірити. Адже нічого іншого просто не залишається. І гроші пані Жаклін я поки що лишаю тільки за собою.
Фото – авторське.