Як відомо, до початку XVIII ст. Україна-Гетьманщина залишалася автономним тілом у межах Російської держави, зберігаючи самобутність політичного устрою як у плані розвитку законодавчого поля, так і моделі розвитку соціально-економічних відносин та функціонування політико-адміністративної системи. Досить самобутнім шляхом розвивалася в цей час і українська торгівля. Второвані за часів зверхності польських королів торговельні шляхи до Вроцлава, Гданська, Кролевця Пруського по завершенню лихоліть Руїни знову стали основними напрямами розвитку українського експорту та імпорту.+
Першу спробу їх переорієнтації Петро I робить ще наприкінці XVII ст. Після здобуття Азова від видає указ, де в категоричній формі наказує українським купцям йти з товарами до щойно відвойованого міста, а в інші міста не заходити. Проте завдати шкоди українським експортерам цей указ не встиг, оскільки дуже швидко російський монарх втрачає інтерес до південного напряму і звертає свій погляд на Захід. На західному напрямі Петру І успіху довелося чекати досить довго. Натомість дуже швидко під тягарем непомірних військових витрат приходить у занепад господарство країни. Щоб максимально мобілізувати ресурси, монарх розпочинає своєрідну «заповідну» війну з власним купецтвом, впровадивши цілий реєстр так званих заповідних товарів, торгівля якими стає винятковою державною монополією.
Після провалу антимосковського виступу гетьмана Івана Мазепи 1708 р. уряд Петра I бере в українських справах ще рішучіший курс, спрямований на те, аби, згідно з виразом одного зі сподвижників царя графа П. Толстого, «…Малую Россию к рукам прибрать…» Спочатку проводяться певні політичні нововведення, а з 1714 р. черга доходить і до економічних перетворень. З цього часу Гетьманщина стає ареною навколоторговельних «баталій», в ході яких і з’являється «сальна» проблема.
Як видно з указу Петра I Сенатові від 30 січня 1714 р., російська влада з певним побоюванням ставилася до перспективи брутального втручання у справи українського купецтва — вельми свіжими були ще спогади про виступ гетьмана Івана Мазепи 1708 р. Значно менше сумнівів щодо цього мав Петро I, котрий вказував сенаторам на даремність їх «…побоювань заборонити для тамтешнього вільного народу…» вивозити деякі товари на звичні для них західні ринки.
Вельми цікавою була й аргументація монарха щодо «правомірності» такого кроку. Зокрема, він посилався на створений ним же кількома роками раніше прецедент: «…ибо когда Рига была за Шведами, тогда из черкасских городов, а именно из Стародуба (який на той час входив до складу України-Гетьманщини. — В.Г. ) й из других знатных, как пеньку, так й прочіе товари в Ригу возить было заказано, а велено возить к городу Архангельску, того для и ныне заказать мочно…» До розряду таких «заповідних товарів» Петро I відніс насамперед волову юхту і коноплі, а крім того, українське сало чи, точніше, лій, які «…кроме пристаней наших, не возити (как о том можете выраземеть из указу к гетману) й никуда не отпускати; чего для и мы от себя к гетману писали».
На підставі побудованого на такій «залізній» аргументації розпорядження царя 6 квітня 1714 р. Сенат видав указ, яким законодавче закріпив заборону на вивіз з України, крім названих лою, конопель та юхти, також поташу, смольчугу, воску, конопляної олії, льняного сім’я, щетини, клею, ревеню, смоли, кав’яру. Київський генерал-губернатор князь Д. Голіцин в листі до гетьмана повідомляв про механізм реалізації нового закону: «…с общаго с Вашего Превосходительства согласія велено мне в пристойних местах учредить заставы, чтоб конечно никуды инуды, токмо в пристани его царского величества, стоящія на Балтическом море помянутые товары возили». За порушення закону передбачалося суворе покарання аж до конфіскації всього майна купця на користь царської скарбниці.
У наступні роки «чорний список» заборонених до вивозу товарів невпинно зростає. Паралельно з цим офіційний Петербург забороняє ввіз панчіх і «каразей», золотих і срібних ниток, шовкових тканин, німецької парчі, вовняних сукон, полотна, тютюну, гральних карт тощо. І якщо без увезених в Гетьманщину матерій та предметів розкоші українські купці якось ще уявляли собі своє життя, то уявити купецьку гарбу без жодного шматочка сала — не могли фізично. Тим паче, що царська адміністрація, покликана впроваджувати закони про «заповідні товари» в життя, саме таким чином ставила питання: жодного шматка цього «стратегічно» важливого продукту не повинно було вислизнути за межі держави.
Як видно з історичних матеріалів початку XVIII ст., боротьба за збереження «сального духу» на возах українських купців проходила в двох напрямах, а саме: намаганнях нелегально обійти накладені царським урядом заборони та легальне добитися їх відміни, принаймні щодо найбезглуздіших заборон (як-то заборона на провезення свинячого сала чи м’яса в невеликих кількостях на прохарчування в дорозі).
Про масштаби нелегального вивозу «сального потенціалу держави» можна скласти уявлення з численної кореспонденції з цього приводу від російського канцлера графа Г. Головкіна чи київського генерал-губернатора князя Д. Голіцина до українського гетьмана. Зокрема, вже в травні 1714 р. Г. Головкін у листі до Івана Скоропадського з незадоволенням констатував, що українські купці з багатьма забороненими до вивозу товарами все ж знаходять засоби, щоб вивести їх на західноєвропейські ринки, а тому, на його думку, варто було «…в пристойных местах на границах поставить заставы».
Особисту відповідальність за дотримання в Україні закону про «заповідні товари» цар Петро I поклав на київського генерал-губернатора Д. Голіцина. Він також вельми переймався цією проблемою, оскільки до нього доходила інформація, що «…многіе товары увозят за границу…», а це могло «…быть взыскано на — мне…»
Генерал- губернатор зі свого боку наполегливо радив гетьману «…прислать персону добрую, кому ехать по Днепру й по Десне й по иным пристойним местам, й указы объявлять с посланим моим обще, чтоб торговые люди с заповеднмми неуказными товари воровски мимо больших шляхов за границу никуда не отъезжали».
Під час реалізації законів про «заповідні товари» в Україні виникли додаткові проблеми, що не були характерними для російської практики, а випливали з недостатньої конкретизації зазначених указів, а також відмінностей, які існували між тогочасними українською та російською мовами. Зокрема, з поданих 1718 р. гетьманом Скоропадським на ім’я царя пунктів про різні першочергові потреби українського населення серед іншого читаємо й таке:
«…тут же предкладаю Вашому Величеству лихо українських купців, яке їм діється… коли хто з тих українського народу купців, їдучи за границю, візьме для свого прохарчування свинячого мняса, яке у нас називається салом, то через те, що лій по великоруськи теж називається салом і є заповідним товаром, се теж заставщики від тих людей через саму назву відбирають…» Зважаючи на такі надужиття царської адміністрації, гетьман прохав, аби центральна влада законодавче вирішила цю проблему і «…купцям їдучи за границю… можна було брати і згадане сало…»
Невідомо як довго тяглася б і чим закінчилася б історія з салом українських свинок, але в цей час у розвиток конфлікту вельми вчасно для української сторони втрутилися інтереси великої політики. До 1714 р. торгівля з Україною давала значний зиск купцям, котрі мешкали у Вроцлаві, який тоді перебував під владою імператорів з дому австрійських Габсбургів.
Штучні перепони, поставлені російським урядом на шляху українських купців на західні ринки, боляче вдарили по майнових інтересах вроцлавських торгових людей, які за таких умов звернулися за допомогою до цісарського уряду. Враховуючи ту обставину, що Петро I був кревно зацікавлений у налагодженні стосунків із Габсбургами, дипломатичні інтервенції австрійських урядовців не могли ігноруватися російською владою. Мабуть, саме на цій сприятливій для українських інтересів хвилі й з’являється сенатський указ, згідно з яким українським купцям дозволялося брати з собою по 100 єфимків «на всякой воз» (до того тверду австрійську валюту відбирали, а за маловартісні російські мідні гроші за кордоном не можна було нічого ні купити, ні оплатити будь-яку послугу), а також «…свиного сала по розсмотренію…» Гетьману Скоропадському з цього приводу було відправлено з Колегії іноземних справ відповідну грамоту.
Ось так сприятливо для української сторони закінчилася ця історія, щоправда, поки що лише для «нетоварного» сала. Невдовзі, в 1723 р., під тиском Відня російський уряд погодився на відміну заборони на вивезення з України і «товарного» сала, а також юхти, воску, щетини. Товари ж, то мали найбільшу питому вагу в українському імпорті до 1714 р. — коноплі, льон і селітра, — залишалися й надалі «товарами заповідними». Відміна заборони на їх вивіз і стане головною турботою останнього козацького правителя України-Гетьманщини гетьмана-господарника Данила Апостола наприкінці 1720 х— початку 1730-х років.
Щоправда, навіть після повного скасування дії законів 1714 — 1718 рр. історична пам’ять про них надовго збережеться в Україні. Так, навіть рівно через 50 літ потому українська шляхта згадає про них у відомому «Прошеній малоросійского шляхетства і старшин, вмести з гетманом, о восстановленіи разных старинных прав Малороссіи», поданому на ім’я імператриці Катерини II. Таким чином, навряд чи справу з салом українських свинок можна віднести до розряду курйозів історії розвитку українсько-російських вiдносин, швидше — тенденцій…Віктор ГОРОБЕЦЬ, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН
Газета “День” №170, (2002)