– Сашко, назад! Це наказ!
– Але там комбат! Батю вогнем накрило. Може, ранений.
Хлопець кинувся в пекло, інші бійці за ним…
Повернулись на світанку. Ні Сашка, ні комбата. Мовчали, у кожного одна і та думка – полон. Аж раптом:
– Батя, тобі ж всі говорили, не зловживай солодким! А ти, мед ложкою.
Ледве дотягнув!
Наш Сашко, якому було всього 18, і виглядав підлітком, тягнув на плечах комбата, якого ми за очі називали Центнер.
– Приймайте, Батю, ноги скалічені. Цілу дорогу нарікав, що транспортую необережно, – сміявся щасливо юнак!
Батя,через місяць, повернувся з госпіталю.
– Ну що Сашко, давай батькам твоїм подзвоню, подякую, що сина героєм виховали.
– Немає у мене батьків. Може і є, але я про них не знаю.
Батя розгублено мовчав:
– А у мене, до цієї хвилини, сина не було. А тепер є. Сашком звати.
По – батьківські обійняв хлопця:
– Дякую, сину…