Що ми знаємо про виживання народів і народностей на нашій землі, яку ціну платити окремі етноси щоб не зникнути із лиця землі, та які незасвоєні уроки не дозволяють нам бачити і усвідомити проблеми сьогодення? Про це варто знати і пам’ятати, оскільки боротьба не припиняється і по сьогоднішній день.
Етнічна історія України дуже складна й цікава, а подекуди навіть загадкова. І йдеться не лише про Схід, Крим чи Південь загалом, а й про такі, здавалося б, питомі для українства регіони, як Захід і Центр. Звісно, етнічний склад малих містечок тут змінювався, особливо в тяжкі й трагічні для багатьох спільнот часи ХХ століття. Серед різноманітних народностей, що проживали колись на західних територіях у доволі значній кількості, вирізняються татари, котрих традиційно називали «липками» (тобто литовськими). Татари Волині (й сусіднього Поділля) були спорідненими з кримськими, тож їх можна так само вважати корінним етносом України, який мешкав тут із XVI століття, а то й із давніших часів.
Про це пише Файна сторінка із посиланням на Тиждень.ua
Різноманітних географічних назв, пов’язаних із татарами (як місцевими, так і завойовниками часів османсько-польських війн та інших конфліктів), по всій Західній Україні збереглося чимало: переважно назви сіл (Татарів, Татаринівка та ін.), не кажучи вже про окремі місцини, річки, озера, пагорби. Також існує величезна кількість легенд та історій, серед яких трапляються оповіді не лише про ворожнечу, коли мирні жителі змушені були ховатися від загарбницьких набігів, а й про місцевих татар. Свого часу їх переселили на ці землі українські й польсько-литовські магнати (зокрема, Острозькі, Радзивілли), щоб татари виконували обов’язки охоронців правопорядку, вартових на поштових станціях, чимало інших службових функцій, які збереглися й за часів Російської імперії. Важко в це повірити, але ще в XIX столітті на теренах Волині й Поділля було як мінімум п’ять мечетей (Острог, Корець, Ювківці, Ковалівка, Старокостянтинів), а чисельність татар-мусульман становила не менше декількох тисяч осіб.
Куди ж і як зник цей екзотичний для західної України народ? Чому ті ж самі «литовські» татари в Польщі, Білорусі й Литві досі становлять кістяк мусульманських громад, а в Україні про минулу славу цього етносу нагадують лише окремі асимільовані представники, які ще зберігають східні риси обличчя, кілька занедбаних цвинтарів та місцеві легенди?
Сліди тих, що зникли. Татарські могили у селі Ювківці (нині Хмельницька область)
Відповіді треба шукати в «червоному столітті». І насамперед у тих записах імперського, польського й радянського періодів, в яких і розкриваються сторінки складної історії цього народу. Передусім це документи із Центрального державного історичного архіву України в Києві (Ф. № 442, № 1335), Державного архіву Хмельницької області (Ф. Р6193), а також деякі артефакти з приватних колекцій.
Ісламський чинник доби царату
Перші складнощі в місцевих мусульман виникли ще далекого 1911 року. Відчуваючи наближення Першої світової, в якій Османська імперія й частина сил мусульманського світу вбачали перспективу швидкого звільнення від наступу колоніальних сил (передусім британців і французів), Російська імперія почала приділяти дедалі більшу увагу «мусульманському питанню». Однак постало воно ще на початку 1900-х, з проведенням ряду демократичних реформ в управлінських структурах імперії. Депутати «від мусульман» нарешті змогли пройти в міські думи, а згодом і в Держдуму, почали потроху займатися просвітницькою діяльністю. Однак громадські й політичні рухи, участь у яких брали й мусульмани, перебували під пильним оком таємної поліції. Вона стежила за всіма підозрілим процесами й подіями навіть на периферії імперії, зокрема, і на українських західних територіях. Викликали осторогу навіть ритуали, адже за традицією волинські татари у своїх молитвах неодмінно згадували османського султана як халіфа (найвищий титул мусульман).
1911 року унтер-офіцер таємної поліції Острога (нині Рівненська області) звітує в губернський Житомир про ситуацію з мусульманським населенням. Серед іншого, згадує й «5 турецько-підданих», які тримають «пекарню», хоча загалом по всьому повіту мешкало до 300 мусульман. Зачіпати їх чи влаштовувати якісь перевірки команди не було, тим більше, що чимало татар обіймали досить високі, як для місцевого рівня, посади: працювали на пошті, а дехто — «… в Острозькому очисному казенному складі розвізником горілки по казенних лавках». Не варто дивуватися такій не зовсім «халяльній» роботі: на той час це було явище типове, приміром, у сусідньому селі Ювківці, де мешкало понад 200 мусульман, функції імама виконував… «сиделець казенної винної лавки в селі Самуїл Козакович». Існували навіть циркуляри, які на «алкогольні роботи» радили брати саме місцевих мусульман: вони і служили справно, і, головне, самі не вживали міцних напоїв.
Проблема полягала в тому, що місцеві не дуже зважали на постанови мусульманського центру в Криму — Таврійського духовного магометанського правління, яке царська влада створила 1831 року з метою централізованого контролю. Упродовж кількох століть автономного релігійного життя, для місцевих жителів нав’язані «згори» підходи й вимоги були чужими й неприйнятними. Дехто, як от Азімат Жданович із Ювківець, пояснював представникам влади, що «в магометанському законі шаріату говориться, що духовні треби за відсутності мулли можуть звершувати й інші особи». Факти непокори єдиному центрові та інші подібні речі викликали підозри, і врешті влада змушена була встановити стеження за волинськими татарами. Більше того, до поліції регулярно надходили циркуляри з копіями нелегальних матеріалів, які мали «панісламістичну» орієнтацію й начебто могли спричинити… повстання мусульман на користь Османської імперії!
Так, у травні 1911 року місцева таємна поліція вишукувала текст промови «Єдність ісламу», копія якої надійшла з Одеси (а туди була передана жандармами з Тифліса) і яку видрукувала газета «Гюнеш» у Баку (через що й була закрита); також тексти «Пробудження мусульман» і «Статуту Всеросійського мусульманського союзу» татарського просвітника Муси Бігієва (1873–1949), які могли бути й серед мусульман Волині чи Поділля. У скерованій з Одеси 4 листопада 1911 року директиві на адресу начальників губернських жандармських управлінь пропонувалися радикальні кроки: «У разі появи в межах вашого району … чалмоносців і офіцерів турецької армії встановлювати за ними спеціальне стеження, і після викриття їхніх зв’язків та революційної діяльності ліквідувати їх ( — Ред.), повідомивши Департаменту». Чи траплялися ці матеріали на Волині — невідомо, а ось «протурецькі» настрої жандарми «викрили» кількома роками пізніше…
Полювання на турецьких агентів
Перша світова війна, полум’я якої впритул підійшло до регіону, ще більше вплинула на пошук мусульманських «агентів впливу». Починаючи з лютого й по травень 1915-го між таємною поліцією Острога й Житомира ведеться активне листування на тему виявлення «мусульманської партії» й «фанатичних прихильників Туреччини». Агент Южний доповідав, що в Ювківецькій мечеті (чи не єдиній, що на той час діяла в регіоні) зберігають нелегальну літературу («Петроградская неделя» та ін.), а настрої місцевих мусульман можуть перекинутися на інші верстви населення (!) під час літнього ярмарку. У губернському центрі, де були заклопотані питаннями насамперед військового тилу (все ж таки минуло шість місяців війни), до відповідної записки поставилися скептично: начальник жандармського управління у відповідь наказав уточнити, хто саме веде турецьку «пропаганду», в чому це виражається і з якої причини згадується література, яка не має прямого стосунку до «мусульманського питання».
Більше того, поставив вимогу звернути увагу на «неприпустимість загальних висловлювань в агентурних даних». Острозький ротмістр Морозов, відповідно, спрямував запит секретному агенту Южному й зорганізував обшук у мечеті, але так нічого й не знайшов, про що й повідомив Житомир. Утім, звідти вимагали «пришвидшити передачу відомостей», а місцевим чиновникам, щоб не розлютити «вище начальство», потрібно було «зберегти лице» й таки знайти хоч якогось «турецького агента». Уже в травні острозька жандармерія розродилася листом про те, що підозріло поводяться місцевий мулла Азамат Жданович і його помічник Юсуф Мухліо. Більше того, дехто Козакевич, мовляв, переховував у себе якісь «нелегальні» книги, які згодом були виявлені в інших місцевих мешканців (уже з українськими прізвищами). Ця відписка унтер-офіцера Макарова фактично завершує справу: чи то з Житомира більше не вимагали пошуків турецьких агентів, чи то цілком перейнялися реальною загрозою, адже австрійсько-німецькі війська уже займали Галичину й захід Волині.
Як відбувалися події далі, у складні роки національної революції й радянсько-польської війни, сказати важко. Окремі татарські прізвища, як видно з архівів, фігурують у революційних подіях (приміром, під час Звенигородського повстання влітку 1918 року серед жертв зазначений помічник повітового старости Яхья Солтик), однак загалом волинська глибинка й далі жила по-старому.
Новий кордон і репресії
Після 1922-го новий радянсько-польський кордон розділив уже колишню Волинську губернію, тож місцеві татари опинилися на порубіжжі. Якщо з польського боку це було радше питання життя на периферії, то з радянського (куди потрапило й село Ювківці) це була зона особливої уваги відповідних органів.
Почалося все з антирелігійної кампанії. Остання мечеть на Волині 1930 року була закрита й перетворена на колгоспний склад. А останнього муллу Ісіду Ждановича навіть примусили написати статтю в шепетівську газету «Шляхом жовтня», в якій він зрікався духовного сану. В часі це фактично збігалося з подіями в Криму, де в 1927–1928 роках почалося згортання діяльності місцевих мусульманських структур, а їхніх активістів було ув’язнено. Проте найжорстокіша хвиля репресій прокотилася після 1931 року, коли в регіоні почалися так звані волинки — масові протести селян проти колгоспного рабства, супроводжувані стихійними бунтами і, нерідко, вбивствами колгоспних активістів. Державна машина відповідала безжальними заходами і, крокуючи шляхами своїх імперських попередників, шукала «іноземний вплив», передусім польський. Не обійшлося, звісно, і без пошуку серед татар українських самостійників.
На «олівці» у жандармів. Із донесень російської таємної поліції про «ярих прибічників Туреччини» серед волинських татар
У листопаді 1930 року помічник уповноваженого 21-го Ямпільського прикордонного загону Державного політичного управління УРСР Журавльов, розглянувши матеріали про «злочинну діяльність» ряду осіб із метою «підготувати повстання проти радянської влади і встановити Українську Самостійну Республіку», ініціював кримінальну справу за статтями 54/10 («антирадянська пропаганда й агітація») та 54/11 («участь у контрреволюційній організації») Кримінального кодексу УРСР. До організації, яка нібито діяла в селі Велика Гнійниця (нині с. Поліське Ізяславського р-ну Хмельницької обл.) й складалася «з колишніх петлюрівців», віднесли й муллу Ісіда Ждановича. За матеріалами кримінальної справи: «З характеристики сільради й показань свідків видно, що Жданович вороже ставився до дій Радянської Влади, проводив агітацію проти заходів Радянської Влади, залякував татарське населення, щоб воно не вступало в колгосп. Жданович… був членом Гнійницької контрреволюційної організації і проводив роботу з підготовки повстання». Сам Ісід усі звинувачення заперечував, також посилався на своє зречення сану мулли, однак колишнього представника мусульманського духовенства це не врятувало. Тож 1931 року Ждановича було засуджено й вислано до Сибіру. Реабілітований останній імам Волині був уже за часів незалежності, 1993 року.
Ще один процес розгорнувся 1931-го проти татарина Захарія Алієвича Мухліо. 15 травня 1931 року, після вбивства місцевого голови сільради Якима Наголюка, ОДПУ розпочало пошуки винних. На допит був викликаний і Захарій Мухліо. Чоловік мав незаперечне алібі — ту ніч він провів удома. Однак принцип «була б людина, а стаття знайдеться» спрацював безвідмовно: попри все, на нещасного завели справу за антирадянську пропаганду й агітацію. Отже, як повідомляється в документах: «Мухліо Захарій Алієвич, групуючи навколо себе куркульський антирадянський елемент, займається антирадянською агітацією, влаштовуючи нелегальні збори… Пов’язаний з антирадянським елементом і куркульством села, як, наприклад, Асанович Ібрагім, що в минулому служив стражником в місті Острозі; розкуркулений кулак, колишній жандарм і татарський піп-мулла Мухліо Юсуф; розкуркулений кулак, колишній татарський піп-мулла Солтик Яхья».
Захарію пригадали й те, що «під час розкуркулення куркульських земель у 1923 році разом із кулаком Асановичем Ібрагімом і зі своєю дружиною активно виступали проти… Мухліо намагався побити бідняка-колгоспника за те, що його земля перейшла йому». Більше того, як стверджують слідчі: «Під час організації в селі колгоспу 1930 року було взято під склад татарську мечеть, після чого Мухліо організував весь кулацько-антирадянський елемент, переважно з татар… Асанович Ібрагім, Солтик Яхья, Мухліо Юсуф, Жданович Ісід й Антонюк Іван зорганізували нелегальні збори в Мухліо приблизно в квітні місяці 1930 року о 12-й годині ночі, на якому Мухліо заявив, що треба підняти повстання й разом розправитися з активом села». Юсуфа було вислано до Сибіру (подальша доля невідома), а декого з мешканців села узагалі було засуджено до вищої міри покарання.
Сліди, що зникають
У роки Другої світової чимало місцевих татар опинилися в лавах Червоної армії. Як свідчить перелік прізвищ на сільських пам’ятниках, багато так і не вернулося з фронту. Татари, що мешкали на колишніх польських теренах (Острог, Корець), разом із поляками та полонізованими українцями мали змогу виїхати до Польщі (як колишні громадяни цієї країни), фактично назавжди залишаючи рідні краї. Їхні нащадки й нині живуть у різних районах Польщі. Мені доводилося зустрічати татар із острозьким корінням у Білостоку, Вроцлаві, Варшаві, інших містах. Вихідці з «радянської Волині», які пережили лихоліття Голодомору й війни, були значною мірою асимільовані, хоча окремі сім’ї ще зберігали як родинні реліквії старі рукописи й Корани «казанського» друку (видавані в 1902–1905 роках), а дехто навіть умів здійснювати певні релігійні обряди. Тому вже у 1980-х на татарських цвинтарях (передусім у Ювківцях, де збережено понад 500 могил часів Речі Посполитої й Російської імперії та понад 200 радянської й сучасної доби) знову з’являються півмісяці й цитати зі Священної Книги про «рай, обіцяний Магометом».
Цей унікальний історичний об’єкт площею в декілька гектарів, розташований у глибинці Білогірського району Хмельницької області (куди навіть немає асфальтованої дороги), нині заростає деревами й чагарниками. Напевне, ще через десяток років давніша частина мусульманського цвинтаря взагалі стане недоступною для дослідження. Старше покоління татар, яке поступово відходить у вічність, ще сповідує іслам. Кілька років тому на одне з таких поховань навіть приїжджали представники арабської діаспори (власне, інших варіантів в регіоні не було, оскільки своїх татарських імамів уже не лишилося). І хоча деякі нащадки волинських татар поки що усвідомлюють своє коріння, релігійна ідентичність зазнала дуже істотних утрат. Хай там як, а в окремих місцинах культурна спадщина цього народу збереглася хоча б у пам’яті, тому як своєрідна мікроісторія потребує ретельнішої уваги. І хочеться сподіватися, не лише з боку істориків.