Весілля завжди було справою нелегкою. Але раніше ні в кого не виникало і тіні сумнівів в його необхідності. Наречені добровільно йшли на різні малоприємні випробування: відправлялися в похід, не їли і не пили кілька днів до весілля. Сьогодні інше випробування – багато пар не можуть сформулювати для себе сенс походу в загс. Тому роз’яснювальну роботу беруть на себе родичі і одружені друзі.
Ще за давніх давен весілля було не лише особистою справою наречених. Молодятам доводилося створювати нову родину під пильним наглядом не лише батьків та родичів, а й цілої громади. Це наше улюблене: «А що ж скажуть люди?». Потрібно було не лише ретельно підбирати пару, а й робити це вчасно, бо пізній шлюб міг викликати неабиякий осуд та зневагу від односельців. Під час запросин, які нарізно робили молодий і молода, благословення на шлюб просили у всіх мешканців села. А сам процес весільного святкування був настільки важливим, що шлюб із церковним вінчанням, але без дотримання обрядовості вважався недійсним.
Весільні традиції.
Хліб — весіллю голова. Одним із головних атрибутів традиційного весілля було обрядове печиво — коровай, приготування і прикрашання якого перетворювалося на грандіозну церемонію. Випікати весільний хліб запрошували коровайниць — одружених жінок, які були щасливими у сімейному житті. Щоб молоді прожили свій вік дружно у парі, господинь зазвичай мала бути парна кількість: їх зв’язували рушником — і усю роботу вони повинні були виконувати разом. Розпочинали ж вчиняти тісто після дозволу старости та благословення матері. А весільне печиво у формі калачів, шишок та гусок було потрібне не лише для частування, а й для обміну між родинами — так воно ставало символом поріднення двох родів.
Волосся нареченої. Напередодні шлюбу молодій розплітали косу — це означало перехід її у статус одруженої жінки. Для цього ритуалу, приміром, на Львівщині стелили на долівці біле полотно, ставили на нього хлібну діжу, зверху клали подушку, на яку сідала молода. А тоді брат чи хрещений батько розплітав їй косу під супровід тужливих пісень. Після цього нареченій одягали вінок та тричі її благословляли.
Трохи язичництва. Ну, а як без того? Пам’ять дохристиянської Русі живе і досі – недарма ми святкуємо Івана Купала, віримо в народні прикмети та спілкуємось з природою, як з людиною. Тож був обряд пропускати яйце через пазуху. Мати, виряджаючи і благословляючи дочку до шлюбу, “просилювала” їй крізь пазуху куряче яйце, “щоб легко діти родила”. Нареченій за пазуху клали окраєць хліба із цукром: молоді, виходячи з церкви, мали його з’їсти, “аби їм було солодко і не вбого”. До речі, шлюбну церемонію зазвичай проводили лише в неділю, і тільки з кінця ХІХ століття почали практикувати вінчання і в інші дні.
Одяг. Це окрема тема. Одяг мав бути новий, дорогий, найкращий. Особливої уваги у весільних дійствах надавали барвистому одягу молодих, а чим більше було рядків намиста та прикрас у нареченої, тим заможнішою вважалася її родина.
Початок церемонії. У деяких місцевостях Галичини теща зустрічала зятя біля входу в хату у вивернутому кожусі, чоловічій шапці, з хлібом-сіллю, а подекуди і з дерев’яною ложкою (“варехою”), якою намагалася вдарити парубка по чолі, аби у майбутньому дружина ним керувала. Молодий, уникаючи удару, вихоплював ложку й перекидав її через хату. Або нареченому дружки забороняли увійти в хати, доки він не викупить собі це право. І це лише деякі зі способів розпочати чи не найголовніший обряд на весіллі, який називався “посад” — спільне сидіння молодих.
Святкові конкурси. На Бойківщині наречена, щоб “обманути” злих духів йшла до столу по білому полотну, а потім переступала через стіл і сідала на “посад”. Щоб примоститися біля нареченої, молодий (а частіше його боярин і дружко) відвойовував місце біля неї в її брата, який “захищав” її, розмахуючи палицею. Після частування ділили коровай та пов’язували наречену хусткою. Виряджали наречену “продаючи” молодому подушки та збираючи скриню-посаг.
Шлюбна ніч у “коморі”. Пізно ввечері молоду проводили до дому чоловіка, де після вручення подарунків, молодих відводили на шлюбну постіль. Новоспеченому подружжю стелили переважно у коморі на необмолочених снопах жита або пшениці. До речі про сам звичай під назвою “комора” (привселюдна перевірка нареченої на цноту з огляданням її сорочки або постелі з “доказом”), який був притаманний центральним регіонам України, в Західній Україні майже не траплявся.
На ранок. Наступного дня сім’ї нареченої дякували за дочку, а подекуди відбувалося і обрядове вмивання молодих. Для зміцнення спілкування між новими родичами проводили ще низку післявесільних обрядів: пропій, калачини, покалачини, розхідний борщ чи свашини.
Без алкоголю. За спогадами старожилів галицьке весілля могло обходитися однією пляшкою горілки на всіх гостей. Але так було не завжди. Доволі частим явищем у галицьких селах були “горівчані забави” та “криваві весілля”, які не раз закінчувалися судом або в’язницею.
Лише у листопаді 1928-го українська преса писала про три такі випадки: у Медведові на Дрогобиччині парубок Сосяк на власному весіллі “пострілив у сварці двох своїх товаришів”, в Угринові коло Станиславова смертельно поранили ножем М. Дичаковського, а у Стрільчому на Городенківщині побили до смерті 21-літнього Петра Гудиму. Такі оказії, вчинені під дією алкоголю, неабияк турбували громадськість Галичини, тож невдовзі українська еліта краю почала агітувати за практику безалкогольних весіль.
Результати не забарилися, так на сторінках часо-пису “Діло” у червні 1931-го читаємо: “…недавно поділилися ми радісною вісткою про те, що в громаді Білка Кремянецького повіту на Волині відбулося у Якова Глущука весілля без алькоголю. З тої нагоди візвали ми і волиняків і галичан до наслідування. На цей зазив перша відгукнулася Гуцульщина. В цій справі ми одержали такий лист: “На днях відбулося весілля без алькоголю в Івана Онучака в громаді Микуличин Надвірнянського повіту. Досі у нас таке нечуване і ніхто не вірив, чи весілля без алькоголю вдасться. Одначе показалося, що добре і гарне діло приймається й у нас скоро. Гості забавлялися дуже весело і тверезо тільки з “лімонядою”. Сподіваємося, що за Микуличином підуть інші українські громади і громадяни та що з часом весь український нарід не буде при ніякій нагоді затроювати себе алькогольними напоями”.
У пострадянську епоху весільні традиції були настільки перекручені, що вже виглядали як мем і епос в одному відрі. Реєстрація з «тьотєю в шиньйоні», лімузин з лялькою на капоті, гості, яких ти бачиш перший раз в своєму житті, що постійно лізуть, то битися, то цілуватися, то виголошувати довгі сумбурні промови. Рідкість, якщо в решті решт весілля буде організовано так, як хочуть молодята. Навіть якщо є умовно нормальний ведучий, завжди є шанс, що в програмі виявиться несподіваний конкурс на перекатування яєць чи змаганняі , хто зможе більше випити суміші віскі, шампанського та пива з гігантського палаючого келиха. І майте на увазі: якою б просунутої не була вечірка, в певний момент діджею доведеться вимкнути японське техно і «поставити шо-небудь нормальне». І добре, якщо «нормальним» для двоюрідного дяді з Сум виявиться Вєрка Сердючка, а не Іво Бобул.
Сучасне весілля – вже не такий сакральний ритуал, життя внесло свої правки і кожен сам вибирає як йому відсвяткувати цей важливий день. Дехто вважає, що весілля має бути шикарним, а хтось обирає замість церемонії уікенд до Європи, хтось залазить в кредити і віддає останню нирку, прагнучи здивувати подруг нареченої, а хтось збирає за святковим столом вузьке коло самих близьких і реєструється в обідню перерву. В решті решт, святкування весілля не впливає на якість подружнього життя, а сучасний світ розглядає шлюбне об’єднання як укладення угоди між двома сторонами і яким буде це об’єднання вирішує сама пара.