Uncategorized

Я все життя економила заради дітей, а коли мені знадобилися гроші на операцію, у дітей раптом з’явилися свої проблеми», – сказала мені сусідка, коли ми стояли біля під’їзду з пакетами продуктів.

«Я все життя економила заради дітей, а коли мені знадобилися гроші на операцію, у дітей раптом з’явилися свої проблеми», – сказала мені сусідка, коли ми стояли біля під’їзду з пакетами продуктів. Вона говорила спокійно, майже без емоцій, але я побачила, як тремтіли її пальці, коли вона перекладала хліб з однієї руки в іншу. «Найгірше навіть не те, що вони не дали грошей. Найгірше, що я вперше в житті зрозуміла, що боялася просити власних дітей про допомогу».

Ми жили в одному будинку в Коломиї вже понад двадцять років. Звали сусідку Галина Петрівна, їй було шістдесят сім. Чоловіка вона поховала сім років тому після важкої хвороби. Відтоді жила сама у двокімнатній квартирі на третьому поверсі. Мала двох дітей – доньку Оксану, яка мешкала в Івано-Франківську, та сина Романа, який працював у Польщі й приїжджав додому кілька разів на рік.

Галина завжди була з тих жінок, які не можуть просто пройти повз. Якщо хтось захворів – вона принесе суп. Якщо комусь треба посидіти з дитиною – допоможе. А ще вона постійно економила. Могла тиждень не купувати собі м’яса, бо «ще є гречка». Куртку носила по сім-вісім років, а коли ми разом ходили в магазин, то довго дивилася на ціну масла, перш ніж покласти його в кошик.

Я якось пожартувала:

«Галино, ти собі хоч щось купуєш?»

Вона махнула рукою.

«Та навіщо? Дітям треба. Оксані за квартиру допомогти, Романові на машину трохи докинула. А мені багато не треба».

І справді, майже все, що залишалося після комунальних платежів і ліків, вона відкладала або комусь із дітей передавала. Коли Оксана розлучилася і залишилася з маленькою донькою, Галина кілька місяців оплачувала їй частину оренди. Коли Роман вирішив купити автомобіль для роботи, мати віддала йому майже всі свої заощадження.

«Він же хлопець, йому треба ставати на ноги», – пояснювала вона.

Я тоді сказала:

«А тобі на старість?»

Вона засміялася.

«Та яка старість? Я ще огірки сама закриваю».

Все змінилося навесні. Галина почала скаржитися на біль у животі. Спочатку думала, що це шлунок, купувала таблетки в аптеці, сідала на дієту. Потім біль став сильнішим, і донька вмовила її піти до лікаря. Після обстежень Галині сказали, що потрібна операція.

Сума, яку назвали в лікарні, була для неї величезною. Частину покривало лікування, але на операцію, додаткові препарати та обстеження потрібно було близько шістдесяти тисяч гривень.

Вона прийшла до мене наступного вечора з конвертом у руках.

«Я порахувала, – сказала вона. – У мене двадцять дві тисячі».

«А діти?»

Галина довго мовчала.

«Оксані я подзвонила. Вона сказала, що зараз дуже важко. Чоловік без роботи, дитині треба зуби лікувати. Розумієш, я її не виню».

«А Роман?»

«Романові написала. Він відповів, що цього місяця не може, бо машину ремонтує і на роботі затримали зарплату».

Вона сказала це так, ніби захищала їх переді мною.

Через кілька днів Оксана приїхала. Я бачила її з вікна, коли вона піднімалася сходами з пакетом продуктів. Вона принесла матері фрукти, сир, ліки.

Пізніше Галина розповіла, що вони посварилися.

«Я сказала їй, що мені страшно. А вона відповіла: “Мамо, я теж не знаю, що робити. Я не можу зараз витягнути ще й це”».

Галина тоді вперше заплакала.

«Я ж не просила все витягувати. Мені хоча б десять тисяч. Хоч частину».

Через тиждень подзвонив Роман. Він сказав, що зможе приїхати, але тільки через два тижні. Галина слухала його і весь час повторювала:

«Та нічого, синку. Не переживай. Якось дам собі раду».

Після розмови поклала телефон на стіл і довго сиділа мовчки.

«Знаєш, що я згадала?» – сказала вона мені.

«Що?»

«Коли Роман збирався їхати за кордон, я йому віддала останні десять тисяч. Він тоді сказав: “Мамо, я ніколи цього не забуду”. А тепер я боюся попросити назад хоча б частину».

Наступного ранку Галина пішла до банку. Вона хотіла достроково зняти невеликий депозит, який залишила після продажу старої машини чоловіка. Але грошей усе одно не вистачало.

Тоді сталася річ, про яку я дізналася випадково.

Галина подзвонила Оксані й сказала, що продасть свою квартиру.

Оксана приїхала того ж вечора.

«Мамо, ти що робиш? Куди ти підеш?»

«Зніму однокімнатну. Або до тебе на якийсь час».

Оксана розплакалася.

«Ти все життя для нас робила, а тепер готова залишитися без дому?»

Галина відповіла дуже тихо:

«Я не знаю, що мені ще робити».

Саме тоді Оксана зізналася, що в неї справді були проблеми з грошима. Чоловік кілька місяців не міг знайти постійну роботу, доньці призначили дороге стоматологічне лікування, а сама Оксана мала борг за оренду. Вона не приховувала гроші від матері, як Галина спочатку подумала. Вона просто сама ледве трималася.

А через два дні зателефонував Роман. Він сказав, що домовився на роботі про аванс і позичив частину грошей у товариша.

«Мамо, я не зможу закрити всю суму, але половину привезу. Решту якось знайдемо».

Галина після цієї розмови сиділа на кухні й витирала сльози рушником.

Операцію їй зробили через десять днів. Частину грошей дали діти, частину позичила сестра Галини, а ще трохи додали дві сусідки, яким вона колись допомагала. Гроші вона потім повертала поступово, не дозволяючи нікому називати це подарунком.

Після лікарні Галина змінилася. Не стала холодною чи байдужою до дітей, просто перестала автоматично ставити їхні потреби вище за свої.

Через кілька місяців я зайшла до неї на каву. На холодильнику вже не було записки з черговим переказом дітям. Зате на столі лежали нові окуляри.

«Купила?» – запитала я.

«Так».

«Дорогі?»

Галина усміхнулася.

«Дуже. Але я їх заслужила».

Ми засміялися.

Вона не перестала допомагати дітям. Просто тепер, коли Оксана просила грошей, Галина спочатку питала, чи вистачить їй самої на ліки, комунальні та продукти. А коли Роман знову попросив позичити, вона сказала:

«Сину, я дам, але тільки після того, як відкладу собі на лікування».

І він, як не дивно, не образився.

«Правильно, мамо», – відповів він.

Мабуть, найважче для Галини було не зібрати гроші на операцію. Найважче було перестати вважати, що хороша мати повинна віддавати дітям усе, що має, навіть якщо після цього їй самій нічого не залишається.

Якось вона сказала мені:

«Я думала, що коли дітям добре, то й мені добре. А тепер зрозуміла, що дітям теж легше, коли вони знають, що мама не залишила себе ні з чим».

Я тоді нічого не відповіла. Бо дивилася на неї і згадувала, скільки разів вона відмовляла собі в найпростішому, щоб допомогти дітям.

А ви як думаєте: чи повинні батьки все життя економити заради дітей, чи кожна людина має право спочатку подбати про себе? Розкажіть у коментарях.

Редакція може не поділяти думки авторів і не несе відповідальність за достовірність інформації в матеріалах із посиланням на зовнішні джерела. Роміщення цієї публікаці на інших сайтах без відкритого активного посилання на LikeMe заборонено.