11 років школи, 5 років інституту. 16 років.
Ярослав Коваленко, засновник демократичної школи Dixi, спеціально для УП.Життя
16 років тюремного ув’язнення.
Так, саме його, а чого ж ще?
Який сенс? Всі знання забуваються за рік. В інституті нас просять забути те, що вчили в школі, на роботі – те, що вчили в інституті.
Тому що ніщо ні з чим не пов’язано. Тому що ніщо ні від чого не залежить. У школи немає спільних справ з інститутом, в інституту – з роботою.
Тому – повна безкарність – роби, що хочеш, нічого тобі за це не буде. В кожного – своя парафія, в який він може робити, все що завгодно, розважатися, скільки душа його забажає.
Хочу, щоб діти вчили християнську етику – звичайно, а давайте!
Чом би не додати якусь мову – нумо!
Давайте приберемо небезпечну фізкультуру – легко!
А в інституті – давайте засадимо 2 роки історії України для програмістів! Точно!
Чи ні, програмування для істориків! Чом би й ні?!
Прокатує все – будь-які зміни сприймаються клієнтами – учнями, студентами, батьками. Хоча на словах, вони завжди проти.
Для освіти, клієнти – як собаки, що гавкають на караван. Комариний писк. Ні на що не впливає, хоча інколи докучає.
А все чому?
Тому що замовникам – всім замовникам – насправді фіолетово, що вивчається в освітніх закладах. В школу здають дітей лише як продовження садочку – безпечне місце, камера зберігання, поки батьки на роботі. І в інститут теж – аби щось вчили.
Всім абсолютно байдуже на глибинному рівні на те, що саме вивчається в школах та інститутах – аби щось вивчалось. Аби не сиділи на місці та не займались нісенітницями. Як армія – аби солдати не байдикували, бо дурні думки в голову підуть та дисципліна погіршиться.
А коли гормони спадуть, вуса виростуть і діти вже стануть зовні схожими на дорослих і їх не зможуть розпізнати за дітей інші дорослі – о, тоді досить, можна відправляти їх працювати.
А те, що ще нічого не вміють, а знають те, що нікому не потрібно – не біда, всі вчились, всі через це проходили, на роботі навчаться.
Для дітей та молоді закінчення школи – це як переведення в камеру послабленого контролю – за хорошу поведінку.
А насправіді – тому що вже відсидів основний термін і треба трішки більше свободи, щоб звик до нормального світу, де тюремне ув’язнення просто за те, що ти дитина – не практикується.
І щоб власна школа, коли від тебе нічого не залежить і нікого не цікавить, і що тобі неважливо все те, що ти робиш – трішки підзабулась.
Добре, що психіка в юнацькому віці досить гнучка та швидко забуває негатив – інакше батьки б мали, що слухати ще досить довго після школи та інституту.
А вже після інституту – після ув’язнення з бонусом, що більше випускають на вулицю погуляти – нарешті відпускають на волю.
Нарешті закінчується час відповідальності та страшенної тривоги батьків за дитину, що, якщо вона не буде за сімома замками в освітніх закладах, щось погане та страшне обов’язково з нею станеться.
Нарешті, після 22х років життя власної дитини, можна почати їй довіряти в тому, що вона справиться з власним життям.
І то, певно лише тому, що зовні вона стає схожим на дорослого, а перестає виглядати дитиною.
Тюремний вирок з 16-річним ув’язненням – це безальтернативно?
Немає інших варіантів проведення дитячого часу?
Винні діти вже тим, що вони народились дітьми, а не дорослими?
Як у відомій байці – “винний ти вже тим, що їсти хочеться мені”? Наскільки глибоко сидить в нас ця недовіра до власних дітей? Це нехтування їх потребами?
Добре, що ми залишаємо хоча б перерви між уроками, заради яких діти хоча б погоджуються ходити до школи – заради цих коротеньких шансів побути з друзями, побігати, посміятися, побути собою, не грати роль порядного учня.
Невже нам так складно визнати школи та інститути аналогами садочків – просто безпечними місцями, куди можна здавати дітей, поки батьки працюють?
Чому ми так боїмося дозволити дітям жити своїм життям та реалізовувати свої потреби в цих освітніх закладах?
Що заважає нам змінити посадові інструкції педагогів на просту – допомагати дітям у власному житті, у власних бажанням бути щасливими?
І все!
І зникне професійна деформація та емоційне вигорання, яке з‘являється від постійного внутрішнього і зовнішнього конфлікту у вчителів. Зовнішньо – їм доводиться постійно змушувати дітей робити не те, що їм властиво. А внутрішньо – тому що вони і самі розуміють всю штучність та насилля у щоденному житті дітей в освітніх закладах.
Ні, не можливо.
Бо немає довіри до дітей та сміливості дати їм можливість жити власним життям.
І добре, що цьому правилу хоча б є виключення у вигляді фріків, що забирають дітей зі школи. І не відправляють в інститут.